Розділ 13

Розділ 13

У день, коли монстри готувалися до атаки на Потойбіччя, імператор лиш чекав можливості знищити єдину перешкоду на шляху до повного підкорення системи — хранительки. Я єдина підбурювала душі до повстання проти влади. Лише ця душа заважала стати повноцінним імператором. 

— Ти готова до смерті?, — насміхалися деякі безсоромні працівники Потойбіччя.

— Ви такі сміливі, коли мені це говорите, але ваша хоробрість розвіюється там, де починається коридор до кімнати порталів.

— Ну то йди! Чого чекаєш, геройка?

Душі у Потойбіччі після стількох років муштри не позбавляються людських рис. І зараз, коли мене відправляють на битву до заклятого лісу, вони насміхаються з мене лише тому, що Творець побачив у мені щось особливе. Я досі не знайшла у собі жодних надпотужних здібностей, про які так старанно всі пліткують. Можливо творець помилився і я ніяка не хранителька, а проста мисливиця? Зараз найбільше, що турбує мою душу це одне єдине питання: “Як довго я зможу стояти?”

Я підійшла до довгого коридору, що охороняють вісім вартових. Вони подивилися на мене дуже зверхньо, а дехто навіть проблиснув в очах певним смутком, але це сталося миттєво і майже непомітно для них самих.

— Причина проходу в один із порталів? 

Головний із них виглядає грізним і відповідально ставиться до своєї роботи, адже всім давно відомий наказ імператора.

— Не зрозумій мене неправильно. Я знаю чому ти тут. Процедура така, ти ж розумієш.

— На жаль, розумію.

— Місце призначення?

— «Заклятий ліс».

Вісім душ синхронно вилупилися на мене, як баран на нові ворота. Їх очні яблука мало не вийшли з орбіт. 

— Що?

— Потойбіччям звичайно ширилися чутки про можливі місця битви, але ніхто не казав, що все відбудеться у «Заклятий ліс».

— Що не так із цим лісом?

— Те місце наділене дивною силою. Якщо хтось у нього заходить, то назад не повертається, — говорив вартовий, що стояв праворуч від головного.

— Там живуть дикі створіння, яким підвладний час. Тому вони не старіють, — говорив той, що ліворуч.

— Гаразд. Ви розповіли мені ці, наскільки я розумію, чутки. Чому? Це ж не змінить того, що битися доведеться самій у тому лісі.

— Ти ще така молода, — сумно сказав головний. — За своє існування  я багато чого бачив, але ще ніколи не супроводжував когось до того проклятого місця. Тому ми і розповіли тобі це. Можливо тобі вдасться обернути силу та гнів лісу на ворогів… Вартові! На позиції! 

Біля поталу вистроїлися вартові і чекали моменту, коли головний накладе закляття для мого перенесення на місце призначення.

— Хранителько! Для нас велика честь супроводжувати тебе…

— Відчиняйте швидше. Я відчуваю присутність ще декількох душ, що наближаються і вони, судячи з кроків, не дуже раді моєму перебуванню тут.

Портал вдалося відчинити просто перед військом монстрів. Я не можу сказати скільки приблизно тут їх, бо тягнуться колони далі за горизонт.

З натовпу вийшла якась товста потвора у майже золотому вбранні. Поруч із ним стояв майже ідентичний за статурою монстр, але одяг його менш коштовний.

— Наш повелитель чекає на звістку від імператора Потойбіччя про капітуляцію, — почав говорити той, що біля головного. — Я так розумію ти посланець, але чому з тобою немає жодних подарунків для нашого правителя?

— Не розумію про яку капітуляцію ви говорите?

— Як це про яку? Імператор Потойбіччя замість війська прислав дівчину для того, щоб повідомити про складання своїх повноважень і тепер вся влада буде в руках нашого шановного пана Розпіріуса. Чи не так?

Їх так званий “пан” не має здібності приховувати емоції на обличчі. Він посміхався дуже єхидно і не приховував свого задоволення від почутого.

— Я тут за наказом імператора для того, щоб битися проти війська вашого володаря.

— Невже ти така могутня, що тебе відправили саму?

Обличчя Розпіріуса змінилося кардинально. Тепер в його очах можна побачити страх, як і в усіх інших. Очевидно, що такого ще світ не бачив за всю історію.

— І якими ж здібностями ти володієш, дівчинко?, — глузливо, нахабно і демонстративно промовив помічник пана.

— Хіба вам обов’язково знати? Я вважаю, що достатньо лише моєї присутності. 

— Не будь така зухвала, — кричав якийсь стариган, — ти молода і не знаєш ще як треба поводитися зі старшими. Але ти не хвилюйся, ми тебе всьому навчимо.

Кілька монстрів з першої лінії почали повільно наближатися до мене. Відбити їх атаку я не зможу, бо в мене немає стільки магічних сил для такого, але переміщуватися в просторі певний час я зможу. Треба тільки зробити так, щоб вони викликали гнів лісу.

— Прощавай, дівчисько…

Один із них спробував проштрикнути мене списом, але йому це не вдалося. Схоже він не дуже вправний боєць.

— Де вона?