Розділ 11

Альфред завів мене у місце, яке чарами захищене від інших істот цього лісу. Ця печера не є досить просторою — вона низька і вузька. Із стелі стирчать сталактити різних розмірів. Підозрюю, якщо прикласти добрячих зусиль, вдаривши стіну, вони попрямують обірвати комусь життя.

Ми відійшли лише зовсім трішки від входу, а я вже бачила щось схоже на глухий кут.

— Тобі не ввижається. Це і справді глухий кут… — він якось розгублено подивився на кілька предметів навколо нього і знову на мене винними очима, — вибач, я не мав читати твої думки. Це моя помилка. Знаєш… — він поглянув вгору і поклав руки в боки. Його погляд говорив про те, що він згадує старі добрі часи. Альфред ледь помітно усміхнувся, — ти ще тільки вчишся і звичайно цього ти не могла знати. Коли хтось новий потрапляє до Потойбіччя, його обов’язково навчають лише найнеобхіднішого — це три кити, на яких тримається система навчання. Після лабіринту ніякого продовження переймання  досвіду старших немає. Це вигадка для таких як ти. Після випробування тебе лишають напризволяще. Якщо пощастить піднятися на одну сходинку у безкінечній ієрархії “неймовірної системи”, то зовсім скоро ти помреш, бо піднімаються лише ті, хто буде бездумно виконувати накази. 

— Ви говорите про членів Ради, які, як виявилося, продажні пси? Навіщо мені ця інформація на межі смерті?

Він стверджувально похитав головою, а я справді не розумію для чого ми зустрілися.

— Часи змінюються, але дещо залишається незмінним, Емілі!

— Га?

— Я не буду розкривати всіх карт, бо ти маєш сама скласти цей пазл, деталі якого загублені давним-давно у Потойбіччі. 

Я впевнена більше ніж на сто відсотків, що цей чоловік зрозумів хід моїх думок і по виразу мого обличчя, тому жестом руки вказав куди нам треба прямувати.

— Сподіваюся ти голодна тому, що я приготував неймовірно смачний грибний суп. Якщо ти затримаєшся тут, то це буде наша культова страва. 

— Суп? Але ж тут нічого немає?

— Прошу спуститися до мого скромного помешкання. Яка іронія, я сподівався в перші тижні перебування у цьому безкрайому лісі, що це місце стане тимчасовим прихистком і знайти необхідне буде не так і важко. Виявилося, що я просто мав адаптуватися до таких умов життя і набратися терпіння. 

Він ступив крок назад і впав у якусь яму. Тільки коли я нависла над цією дірою, змогла побачити ледь помітний проблиск світла і… аромат їжі. Не довго думаючи, стрибнула за ним. Це краще ніж привертати зайву увагу непроханих гостей. 

Я спустилася так само легко і швидко, як у дитинстві з гірки на ігровому майданчику. Переді мною помешкання мого нового приятеля, яке виявилося якимось палацом серед цих хащів. 

Він облаштував печеру повністю як кімнати в Потойбіччі. . По-іншому і не могло бути, він стільки часу провів у лабіринті. На стелі сталактитів майже не було. Невелика кількість звисала біля стін і під ними нічого не було.

Ця печера мала форму подібну шестикутнику. Тунель знаходиться в одному кінці і його відділяє скупчення кристалів, що світяться. Три кути фактично порожні. В інших трьох знаходиться щось подібне на однокімнатну квартиру. Ніколи б не подумала, що у джунглях можна створити щось подібне. 

Посередині печери стоїть величезний сталактит, з якого Альберт вирізав непоганий стіл. Він якраз біля нього. 

— Прошу панянко вечеряти. Сподіваюся тобі сподобається місцева кухня, — привітно і тепло зустрічає мене, хоча кілька хвилин тому могло здатися, що він мене приб’є.

— Дякую. Після майже двох днів перебування тут гарячий суп це саме те, про що можна лише мріяти.  

— Смачного.

Пахне непогано і на вигляд нормальне. Я зачекала, поки він спробує першим і тільки після того скуштувала. На смак доволі смачно. У нього немає багатьох продуктів, але йому вдалося мене здивувати. 

Коли я доїла, Альфред дав чітко зрозуміти, що вечеря завершена і про сон я можу забути.

— Я розповім тобі все, що можливо знадобиться для твоєї сумлінної праці в майбутньому. 

— Я вас уважно слухаю. Мабуть, навіть готова погоджуватися з деякими вашими твердженнями.

Він схвально і задоволено кивнув.

— Я почну здалеку. Із самого початку створення не тільки Потойбіччя, але й світу смертних…

Колись дуже давно, коли світ тільки почав набувати своїх обрисів, люди жили не так, як сучасні. Вони намагалися задовольнити свої потреба будь-якою ціною. Їх прагнення залишились такими і в наш час, лише дещо видозмінені. 

У кожному світі є ієрархія і проти неї ніхто не може повстати. Вона завжди присутня на всіх рівнях життя. 

Люди ділилися на різні класи, які залежали від можливостей кожного. Але з часом помітили осіб, які поводилися не так інші. Їх думки у різних обговорення були дуже далекими від колективного погляду на ситуацію. Вони часто перешіптувалися і уважно слідкували за всім бачили все на власні очі. 

Не є дивним побачити групи людей, які знають всі плітки певної території і саме завдяки ним люди дізнавалися про нових і нових представників “дивних” кіл. Цими “дивними” були істоти з магічним даром.