Розділ 9

Сутеніло. Я пробула у лісі близько восьми годин, але відчуваються вони якось незвично. У мене лише три дні, щоб знайти зброю і неабияку, а ту, яка обере мене. Я пройшла доволі довгу відстань і бачила багацько зброї біля скелетів могутніх воїнів, але жодна з них не відгукнулася на присутність мага. 

Переді мною та ж галявина, ті ж вовки. Вони мене не помічали до моменту, коли сонце повністю сховалося за горизонтом. Вовки повернулися до останніх променів денного світла і завили. Те що я зараз чую — це не просто виття вовка, які виють на місяць. Ні. Це той пронизливий крик відчаю, який я почула, коли тільки увійшла у ліс. 

Вони повернулися на свої попередні місця. Стояли вони колом із заплющеними очима. 

«Та що з ними таке? Вони мали давно відчути мій запах і роздерти мені горлянку». Вони повернулися до середини галявини і зібралися в купу. 

Сиділи вони так також доволі довго, десь години три, але й далі не наважувалася підійти до них. Я була б не проти того, щоб дочекатись світанку, але вони різко повернули голови у мою сторону. Тепер їх очі жовтого кольору і вони дивилися просто мені у вічі. 

— Ти не простий мисливець. Чи не так, Емілі? — звернувся до мене один із зграї.

— Я… Я не знаю…

Ці слова промовити було дуже важко, адже грудка в горлі мені не дає промовити й найменшого зойку. Мій голос тремтів так, наче я потрапила в Пекло на кілька секунд і повернулася сюди назад.

— Кожна наша зустріч починається однаково з початку часів. Невже тобі не набридло?

Один із них вийшов наперед і перетворився на людину із крилами орла.

— Аааа, то ти ще не знаєш? Я думав тобі розповість хтось із Ради або хоча б мисливці. Схоже… всім байдуже.

— Або ті, що знали вже давно померли. Не забувайте — не всі знають ту історію! — обізвався інший вовк.

— Хто ви такі?

Я змогла запитати лише це перед тим, як вони розчинились у тумані із першими проблисками світанкового світла. Наостанок один із них сказав дещо: «Коли ти дістанешся центру лісу, не бійся. Те що живе у лісі тебе врятує».

Ліс знову змінив свою подобу. Переді мною тонка стежина, яка мабуть веде у серце цього лабіринту. 

Частину лісу, у яку я щойно потрапила, майже ідентична звичайному лісу у світі людей. Лише дерева та декілька кущів. Жодних тіл і жодних істот. Я рухаюсь далі, але ліс не змінюється. У мене залишилося менше двох днів. 

— Стоп. Мені здається чи я ходжу колами? От прокляття я проходила повз ці три дерева тричі, а то й більше. І як мені звідси вийти?

— Може я допоможу…

Я злякалася не на жарт. З-за масивного дерева переді мною вийшов бородатий чоловік у дивному одязі. Він рухався нечутно, наче не торкався землі. Можливо маг, але цю полатану одежину не можна назвати залишкам одягу мисливця і на одяг померлих воїнів цього лісу теж не схоже. Все вказує на те, що він тут доволі довго і знає про силу цього лісу багато. 

Я схопила перше, що потрапило під руку, але він одним  помахом руки вирвав з моїх рук дрючок. 

— Не бійся…

— Ага! Ти може і не знаєш про існування фільмів, але зазвичай всі поганці з цього починають втиратися в довіру. Чого б це мені вірити тобі?

— Бо я не твій ворог! — прокричав він.

— Якщо ти не ворог, тоді хто?

— О… Вибач. Я мав представитись одразу. Мене звати Джексон — я один із мисливців Потойбіччя. Ну, принаймні мав би ним стати. Я так і не зміг вибратися із цього лісу.

— Чекай… Ти не зміг вибратися, але вижив? 

— Ходімо до мого дому, там я тобі поясню.

— Я не розумію як ти залишився живим у цьому лісі без їжі і води так довго. Ти щось приховуєш. Те що ми зустрілися і так доволі дивно і це одна з причин, чому я тобі не довіряю і не вважаю безпечним. 

— Думай логічно. Якби я хотів тебе убити ти була б уже мертва, але як бачиш, панночко, з тобою все гаразд. То як,  підеш зі мною?

 Я не можу йому відмовити. Він володіє магією, на відміну від мене. Потрібно дізнатися як він без зброї і Ради зміг отримати магічні здібності. Усю дорогу ми мовчали. На моє питання як він знаходить дім у лісі, який постійно змінюється, він нічого не відповів. Але щось його дуже турбувало. У нього явно мало часу. Цей чоловік постійно чекав на чиюсь появу, але ніхто так і не з’явився. 

Ми підійшли до невеликої хижі. Вона зроблена нашвидкуруч, але схоже добре захищає від інших мешканців. 

— Я зробив це скромне житло близько двадцяти років тому, а може й більше, тому воно так виглядає. Прошу заходь.

Житло не виглядає настільки старим, як він його описав. Замість стін, стелі і дверей слугує каркас із гілок, покритий плетивом трави і листя, замість крісел і ліжка — накидана трава на невисоке підвищення, зроблене за допомогою двох каменів і того ж каркасу, як і всі інші частини цього помешкання. 

— У лісі, сама розумієш, немає багато матеріалів для створення житла мрії… — Він важко зітхнув і поглянув на мене сумними зеленими очима, які по вінця наповнені жалем. — Ти ще така молода. Як ти опинилася у Потойбічні?