Розділ 8

 Ми підійшли до величезних старих іржавих воріт. Гігантський мур відгороджує мене від моєї мети. Я готова випробувати свої вміння у цьому незвіданому старому лісі. І хай там що, я готова зустрітись із цим віч-на-віч. 

Жоден птах не сідав на ті стіни чи дерева. І жодна земна тварина не пролазила через отвори в стінах, наче за ними чаїться найлютіший хижак, який блискавично вбиває жертву. 

За нами великий прохід у печеру. Ми знайшли його, коли пробиралися джунглями. Прохід, як і в більшості фільмів, захований за водоспадом. 

У цьому місці дуже тихо. Аж занадто. Я не звикла до такого. І наставник також. Він сильно напружився. Губи смикнулися так, наче вже готові промовити все від а до я, але натомість старий лише важко здихнув. Його очі дуже занепокоєні. Цей погляд вселяє страх. Еммануїл із болем дивляться на ці ворота. 

— Чому ви дивитеся на цей ліс як на місце майбутнього спочинку?

— У цьому лісі не раз гинули мої підопічні. Та й не тільки мої. Траплялося так, що і сам наставник разом з учнем помирав за цими стінами.

Він замовк і нічого більше не говорив декілька хвилин. Я не хотіла порушувати цю тишу перша, а надто тоді, коли наставник замислився. 

— Ти вже помітила, що у цей ліс не хоче заходити жодна жива істота. Частково це через тих, хто у ньому бродить. Але є ще один дуже важливий момент. Це не зовсім такий ліс, який собі уявляють люди, тільки почувши це слово. Ні. Далеко не той. 

— Що в ньому особливого?

— Дерева утворюють лабіринт, з якого неможливо вибратися, якщо оглянутися назад. Світ пов’язаний з Потойбіччями нерозривним зв’язком, як працівники нероздільні з магією. Цей ліс — суцільні закляття, прокльони та ілюзії. Тут ховаються не тільки духи, але й хижі рослини та тварини, які були створені бути перешкодою для таких як ми. Вони — частина твого випробування. Ти маєш старатися з усіх сил аби вижити і дістатися центру лабіринту. Тільки так ти знайдеш зброю і дізнаєшся місце розташування виходу. 

Я глянула на ворота ще раз. Тепер в моїх очах вони постали зовсім іншими. 

— Вони відчиняться, коли мисливець наважиться увійти у лабіринт і стати частиною того світу на деякий час. Цей ліс змінюється щосекунди. Не встигнеш і оком моргнути як галявина перетвориться в хащі. А тепер зосередься на своїй меті. Дух воріт не залежить від світу всередині. Йому важливий лише мисливець. 

Він ступив кілька кроків назад і терпляче чекав, сподіваючись мого прийняття.

Мені страшно. Знову незнайоме місце, незрозумілий прохід. Доля точно грається зі мною як із найулюбленішою забавкою за всю історію. І так завжди здається, коли перед тобою невідоме. І ця невідомість пробирає морозом до кісток. Я вдихнула на повні груди і відчула приплив невідомої енергії. Я заплющила очі і згадала все від моменту аварії аж до сьогодні. 

— Емілі…

Ворота почали повертати собі первинну подобу. До стін летіли камені, які, затуливши отвори, відновили стіни. На верхівці воріт з'явилася фігурка чоловіка у мантії з посохом у правій руці і книгою у лівій. На кінчику посоха вставлений великий смарагдовий камінь. Щоправда, більше складається враження, що камінь обросло дерево.  

З-під землі почало пробиватися світло. Воно злилося з брамою і протікало нею до верхівки — каменя. Як тільки воно досягло його, камінь став провідником його провідником в сторону лісу. Над лабіринтом утворився зеленуватий серпанок. Замок із брами впав. 

— Емілі. Щоб тебе там не спіткало, пам’ятай усе, чого я тебе навчив.

— Так наставнику. 

Я повільним кроком йшла у лабіринт. Ворота за мною одразу ж зачинилися. І як тільки я ступила ще кілька кроків вперед ліс змінився. Хоча це більше схоже на поле битви і руйнації. Переді мною вже не було прекрасної зеленої картини. Тепер це згарище, яке обросло терням. Дерева заковані в ланцюги. У стовбурах застрягли леза мечів, стріли і прибиті дерев’яними кілками тіла істот, схожих на людей. Звідкись долинав крик птаха, який переростав у людський вереск повний страху, болю і відчаю. Все чорно-біле. У повітрі нескінченними потоками вирує темна енергія. Вона намагається затягнути глибше в лабіринт. Я не можу піддатися цій мані. Відчуття чиєїсь присутності ставало дедалі сильнішим. 

Наставник правду казав — цей ліс не відпустить просто так. Щоб щось знайти, треба щось втратити. Ніхто нічого не отримає задарма. Я маю щось робити для того, щоб стати справжнім мисливцем. 

Чим далі я заходжу, тим більше втрачаю відчуття часу і хоч найменше відчуття напряму. Згарище вже давно змінилося молодими зеленими деревами. За гіллям уже не видно неба. На час доби вказує тільки незначна видимість. Жодного звуку навколо. Просто мертва тиша. Ні вітру, ні шуму води. Нічого. Тільки я і цей лабіринт.

Я вийшла із гущавини і зупинилася за дюйм до галявини, яка повністю залита сонцем. Світло мене ще не торкнулося, можна сказати, що я досі в тіні, поза грою.

Чому я не йду на світло, де, судячи з усього, ростуть якісь ягоди і пробивається струмок? Цей ліс — суцільна брехня. Тут живуть хижаки та духи, як співіснують для власної вигоди — помсти. Рада замкнула їх тут десятки тисячоліть тому, бо вони створювали невимовно багато проблем людству, а відтак  і Потойбіччю. Первинна мета цього лісу — утримувати в’язнів.