Розділ 6

Без вбивств і полювань Потойбіччя здається дуже нудним. Особливо коли справа доходить до паперової роботи. Якщо інші відділи звикли до такого роду занять, то мисливці ненавидять усю цю писанину. Нам більше до вподоби бути десь поза цим чорно-білим світом. 

Хоча мисливці потрібні для реалізації всіх планів, у нашому відділі ніхто надовго не затримується. На розподілі більшість членів Ради сприймають цю посаду як добровільне підписання смертного вироку. Я не кажу, що якась особлива, бо мій наставник — радник імператора. Тут усі рівні, як перед смертю. 

Ніхто у цій будівлі не звертає на нас великої уваги. На відміну від інших у нас є певна свобода у виборі одягу. До звичайного класичного костюма ми можемо додавати різні аксесуари, чого не можуть робити працівники інших відділів. Головне не перестаратись із самовираженням. Нам дається більша воля не через нашу подекуди цілодобову працю. Ні. Як я вже казала, мисливці довго не живуть і вище керівництво хоче хоч трішки покращити наше життя. 

Потойбіччя — це величезна будівля, у якій одна кімната розміром з людську багатоповерхівку. І чим більший відділ, тим більше поверхів. 

У нашому відділі п’ятнадцять поверхів. З них десять для проживання людей. На відміну від інших, нам кімнат для роботи потрібно значно менше. Наприклад, у відділі розподілу душ поверхів тридцять, з них лише десять для проживання працівників. людей у них менше, але роботи потрібно виконувати багато, бо для визначення долі душі потрібно мінімум десять працівників. 

Мисливцям не часто випадає день просто посидіти. І у миті вільні від роботи ми можемо прогулятися всією будівлею. 

Сьогодні я вирішила пройтися поверхами, де відправляють душі на землю. Мої колеги вже бачили це сотню разів і я теж хочу побачити момент, коли маленька кулька світла спуститься на землю і отримає форму для життя. 

Відділ розподілу душ виглядає доволі привітно. Немає суворої чорно-білої реальності, адже добрим душам потрібно бути у спокої. Перед входом мені дали чітко зрозуміти, що мені не можна заважати працівникам або турбувати душі. Коли хтось прибуває вперше в Потойбіччя, мова всіх  працівників, крім наставника, є незрозумілою і тільки тривале перебування тут дає змогу розуміти сказане оточуючих.

Мене провели у кімнату із спокійною музикою, де працівники акуратно проводили душі до порталу.

— Цей прохід веде на землю. Як тільки його перетне, душа отримає тіло для ще одного шансу. — Розповідає один із працівників, робота якого полягає у супроводі “туристів”. — Зараз ти бачиш як маленьке світло наближається до входу у світ людей. Колись кожен з нас проходив його, але після смерті нас обрали для чогось більшого за наші досягнення. Спогадів, як ти вже знаєш, у нас не може бути, тому ми користуємося цією істиною.

Душа наблизилася до порталу. Спочатку її трохи почало витягувати, але вона змогла перейти на іншу сторону. На екранах показують її метаморфозу. Ця душа стала милим кошеням, хоча до цього була людиною.

— Цей чоловік раніше був серійним вбивцею. Його новий шлях буде складним, але якщо впорається, то матиме шанс переродитися знову. Розподіл душ річ не проста і в цій справі поняття справедливості немає. Іноді люди з добрим серцем можуть простояти в черзі десятиліття, щоб жити знову. Натомість “суцільний гріх” переродиться одразу після потрапляння сюди. 

Чоловік, який проводить для мене екскурсію дозволеною територією, доволі симпатичний. Навіть дуже. Він високий з широкими плечима, коротке каштанове волосся та карі очі на фоні порцеляново білої шкіри роблять його дуже загадковим. Щоправда краватка йому зовсім не личить. 

Ми проходили повз так звану бухгалтерію. І єдине, що мене здивувало із сказаного, це те, що тут немає слова зарплата. А хто ж не любить гроші.

— Бухгалтерія займається фінансовим маскуванням працівників цього місця у світі людей. Хоча гроші для працівників не потрібні, мисливці максимально мають бути схожими на простих смертних. Коли наступного разу ти будеш на завданні, тобі виділять певні кошти для маскування, якщо пощастить.

— Якщо пощастить?

— Ти новенька. У тебе немає сил і маскування працівники технічного відділу тобі точно не нададуть, якщо їм не направлять кошти. Тоді будеш викручуватися сама.

— А я думала моє виживання  обійдеться тільки відсутністю зброї.

Він раптом так косо на мене подивився, наче вперше чує про це. Трясця. Він серйозно задумався про щось і навіть кам’яне обличчі почало оживати. Ого.

— На цьому варто закінчити. Я проведу тебе до виходу, — збентежено сказав він.

— Ооо, ти вже повернулась. Ну як? Як усе пройшло? Хто з красунчиків охоронців проводив екскурсію?

Моя подруга з порога засипала мене питаннями, а я ще навіть не встигла нормально переварити побачене дорогою назад. Той чувак повів мене іншою дорогою назад і краще б я сама вічність шукала вихід. Ми йшли повз кімнати, у яких душі страждали у невимовних муках. Це так би мовити зала очікування для страшних грішників. Їх крики й досі гудуть у голові.

— Агоооов… Сонце, ти мене чуєш?

Ця дівчина одна з небагатьох жінок у цьому відділі і вона доволі сильна. Її всі називають Білявкою. Імен немає, але прізвиська давати ніхто не забороняв, але краще, щоб ніхто поза відділом цього не чув.