Розділ 5

Осінь цього року набагато холодніша ніж попередня. Перший тиждень жовтня супроводжувався сильними морозами. Дерева не просто змінили колір свого вбрання, але й почали його знімати, готуючись заснути і чекати перших проблисків світла навесні після суворої зими. 

Осінь завжди супроводжується легкою прохолодою по душі. Мій наставник не любить саме цю пору року за її непердбачуваність та часту зміну настрою. Його очі сумно дивляться на останні промені сонця, яке ось-ось заховається за горизонт, давши свободу темряві поглинути весь світ на цілу ніч.

— Наше полювання починається з останніми променями прекрасного і неповторного небесного світила. З настанням ночі, всі чудовиська починають шукати якусь невинну жертву. Буває й навпаки, але це рідкість і на таке здатні справді могутні потвори. Вони втручаються в життя людей, перетворюють їх на своїх покірних ляльок без права вибору. Ми не будемо їх вбивати так само як інших. Поки що я вчитиму тебе вистежувати і знищувати слабких монстрів.  Могутніших ми будемо уникати. Ти ще надто недосвідчена. 

Останнє речення він промовив дуже важко. Очі кричали про біль втрати. Я розумію його.

Потойбіччя мало чим відрізняється від людського світу. Тут також є ті, хто старанно пліткують про співробітників та їх минуле. Це їх додаткова робота. Так вони тренують навички переховування і майстерно ховають свою причетність до їх поширення. Саме від таких осіб я дізналася про попередню ученицю майстра. Деякі стверджували, що вони були закоханими і намагалися знайти вихід із цієї примарної в’язниці. На одному полюванні вона натрапила на сильне чудовисько і воно її вбило. Вчитель нічого не зміг зробити, бо мисливця чекала така доля з моменту призначення у відділ полювання. 

Ніхто не обирає свою долю. Так само працівники Потойбіччя не можуть вирішувати, де саме їм працювати. 

Таке життя — справжнє катування. Ніхто не підтримує їх морально, бо не можуть. Від інших можна побачити тільки жалісливі погляди в сторону мисливців. Тому всі вбивці монстрів з часом стають холоднокровними і жорстокими, бо через потвор вони проживають це жалюгідне існування, яке триває вічно. Їм залишається тільки терпляче чекати того дня, коли зустрінуть могутнього суперника, який покінчить з їх вічними муками. 

— Вчителю. Можна дещо запитати?

— Ти можеш мене питати все, що тебе цікавить до тих пір, поки я твій наставник.

— Ви вчите вбивати потвор, але останнім часом ми жодного разу не зустріли ні жертву, ні вищу потвору. Думаю я вже достатньо їх знищила і можливо…

— Надто рано. Хоч ти й вчишся швидше за інших моїх учнів, проте це не означає, що ти готова полювати на когось сильнішого. Багато працівників відділу можуть полювати лише на пішаків у великій грі зла. Не сподівайся на грандіозне збільшення сил і визнання із сторони інших. Магія зростає тільки у тих, хто сильний духом і готовий боротися за своє життя так само сильно, як у період, коли були людьми. Тільки зрозумівши смак життя після смерті, можна стати по-справжньому могутнім. 

Так ось воно що. Лише справді свідомі можуть досягти такого рівня. 

— Чому у нашому відділі їх декілька? Я бачила в інших колективах їх значно більше.

— Мисливці не встигають зрозуміти цієї таємниці, бо помирають. Тому їх значно більше. Ми здатні захистити людей лише від можливої загрози. 

— Ці потвори діляться на класи, як і люди. Нищі просто обрізають життя простих людей, але що роблять вищі?

— Сильніші створюють план захоплення людства. Вони хочуть заселити цей світ і використовувати простих смертних як рабів. Тому у нас немає права на помилку. Чим менше нас, тим сильнішими стають потвори. Кожне життя важливе для нас, запам’ятай. Не важливо добре життя живе людина чи погане. Для нас це не має становити перешкоди.

— Я зрозуміла вас і намагатимуся робити все, що в моїх силах і поза їх межами.

Ми стояли на тому ж даху, що й перед потраплянням у Потойбіччя. Із офісу почали виходити працівники першої зміни. Вони прямували на метро чи автобус. Тільки один чоловік звернув у темний провулок. У кінці дороги глухий кут і йому про це відомо. Цей чоловік іде туди щовівторка об одинадцятій вечора. 

Середнього зросту та віку пан іде впевненою ходою. Час від часу зупиняється і оглядає навколо себе територію, а потім продовжує рух до будинку №79. 

Двері відчинені. Світло у будинку не було увімкнене. Лише в одній кімнаті на другому поверсі горіла свічка. З вулиці виднілися лише силуети двох чоловіків, які емоційно щось обговорювали. Будинок дуже старий і було чути крики на вулицю, щоправда слова не можна розчути. Але мій наставник володіє багатьма силами і може почути розмову людей за десятки миль.

— Борисе ти приніс те що я просив? 

— Так пане. Цю отруту треба розпилити у вентиляційну шахту і всі у приміщенні помруть через кілька хвилин. Не вивітрюється протягом сорока восьми годин.

— Ти добре працював з часу нашого знайомства, тому тебе чекає винагорода…

Чоловік у костюмі підвівся з крісла і попрямував до гостя. На його обличчі виднілася зловісна посмішка і вона ніяк не насторожила працівника офісу. Вишукано одягнений чоловік наблизився до простої людини і вирвав їй серце з грудей. 

Борис впав мертвий на підлогу, а його вбивця ласував його нутрощами, наче перед ним найкращий делікатес у всьому Всесвіті.