Розділ 3

Іноді здається, що світ проти усіх моїх дій. Що б я не робила все йде шкереберть. Навіть померти спокійно після аварії не дали. Натомість потрапила у якусь міжпросторову в’язницю. Але ж я чітко пам’ятаю той день, коли бородатий чоловік з рудим волоссям збив мене на своєму авто, марку якої я бачила лише у кіно. То був день народження моєї так званої «подруги», до того ж однокласниці. Насправді мати змусила мене піти на святкування, бо це  дочка її колеги. 

Мені було тоді сімнадцять. У той вечір було дуже нудно і я вирішила вийти надвір подихати свіжим повітрям й відволіктися від розмов іменинниці, яка ж вона насправді прекрасна і як саме їй пощастило з батьками, які ладні витратити останні копійки на нову забаганку доньки. Мені остогидли такі люди, вони не можуть стримати свою жадобу до речей, які мають їх знайомі.

Я стояла і дивилася на зорі, поки моя мати розважалася із своїми названими подругами. Насправді вони пліткарки, які протягом усього пустого та сірого життя нічого не досягли, окрім як вдало вийти заміж у підлітковому віці і одразу після весілля народити дитину. Мене тішив той факт, що у той момент мама не дивилася на мене з-під лоба, щоб я бува нічого поганого не зробила чи сказала. Це було відчуття свободи, яке дає про себе знати дуже рідко.

У миті спокою до моєї ноги пригорнулася кішка сусідів. Раніше ми зустрічались і сподобалися одна одній. Вона була зі мною декілька хвилин, доки подруги іменинниці не прийшли «перевірити» куди я зникла. Вони хотіли посміятися з мого чорного одягу, бо як я взагалі посміла заявитися у такому вигляді на свято. «Це ж не похорон».

Я ніколи не зважала на їх слова, але цього разу все було інакше. Вони схопили кішку і жбурнули її на дорогу. Тієї миті я помітила світло. Світилися фари автомобіля за декілька будинків звідси. Не знаю, що тоді творилося у моїй голові і які почуття мене охопили, але я кинулася рятувати єдину живу істоту, яка мене розуміла й намагалася підтримати, коли було кепсько. Я встигла налякати бідолашну і та втекла. Звук гальм пролунав надто близько і навколо запанувала паніка. Я пам’ятаю розгублений вираз обличчя мами. А за ним з’явилася темрява. Скільки точно часу пройшло не відомо, проте, коли прокинулась, то побачила поліцейські машини й карету швидкої допомоги. Натовп людей тільки поповнювався, а праворуч від мене чоловік сказав: «Схоже, там щось сталося. Аварія чи що? Нам час іти Еміліє, у нас багато роботи. Ми не можемо втручатися, вони самі розберуться із своїми проблемами, наша справа спостерігати за їх діями».

У голові надто реалістичні моменти як для простих фантазій і безрезультатних спроб згадати свою попередню подобу. 

«У цьому вимірі існують душі різних прошарків живого планети Земля. Дехто з працівників міг бути звичайним черв’яком у попередньому житті. Вони проходять болісний процес переродження, щоб їх душа стала схожою на людську. У це важко і навіть неможливо повірити, але вони працюють значно краще ніж прибулі душі людей». 

Мій старий наставник достатньо розповів про свій світ на даху багатоповерхівки ще в день перед потраплянням у Потойбіччя, тому я знала, що не всі у цьому світі погодяться мені допомагати. Створіння тут не надто добрі. Деякі вважають себе богами або схожими на них. Тут така ж конкуренція як і на землі. 

У ту ніч на даху мені здалося, що перед молодою привабливою дівчиною із рудим волоссям та синіми очима стоїть якийсь божевільний. Проте його очі кричали про протилежне. Одразу відчувався холод біля нього. Його млявий погляд говорив про те, що він дуже втомлений своєю роботою і бажає спочити у вічному спокої там, де немає нікого крім нього та інших душ із схожою долею.

«Коли ти постанеш перед вищими, нічого не говори. Вони розуміють мову всіх живих істот, але навіть попри це не смій відкривати рота чи піднімати на них очі. Якщо ти зробиш щось неправильно, то будеш нести всю відповідальність сама. Тоді я не твій наставник і не буду захищати вихованку, яка не змогла збагнути найпростішого. Ти мене зрозуміла?».

Ооо… я добре зрозуміла вас тоді майстре. Ніхто не хоче брати відповідальність за дурість учениці. І тим більше — ВОНИ, котрі набагато сильніші за людей. У них є надприродні здібності і було б тупо з моєї сторони щось подібне утнути.

«У тебе не може бути спогадів про попереднє життя. Ти не зможеш виправдовуватися перед ними, коли будуть критикувати минуле душі, яка стоятиме перед ними. Раджу поводитися добре, бо потрапиш у міжвимірний простір і будеш блукати між людьми вічно, не маючи змоги щось робити чи казати, просто спостерігатимеш за їхнім життям весь час».

Слова наставника лякають і цей страх пробирає до кісток, до глибини душі, торкаючись найпотаємніших дверей власного серця, котрі вже давно були запечатані, але знову відчинилися і ранять з новою силою. Цікавість може завести надто далеко вперед, але наближаючи ближче до якоїсь небезпеки або навіть смерті. 

Чого я не хочу найбільше, то це саме померти назавжди. Зараз я хоч маю змогу мислити, зважувати всі за і проти. Якщо буду просто існувати серед людей як привид, то точно збожеволію. Саме цього я боюся. Через стільки років вперше зізналася сама собі, що боюся чогось насправді, а не створювала у своїй підсвідомості ілюзію безстрашності, буцімто я непереможна і можу зробити все сама у цьому житті. Мені важко це визнавати, але зараз, перед цими дверима у невідоме, справді не вистачає батьків. Я їх хоч і не завжди розуміла, проте любила всім серцем.

Двері повністю відчинені. Маленька дівчинка ось-ось увійде до величезної кімнати і загубиться, якщо не буде тримати руку батька міцно. Вона не зможе сама ступити перший крок до своєї загибелі.