Розділ 2

    Потойбіччя. Місце у яке потрапляють усі. Яка іронія. У цьомі місці працюють тільки обрані душі, які проходять відбір ще за життя, не усвідомлюючи цього. 
     Час смерті залишається невідомим для кожного, але тут  є відомості про всі дії на землі.
— Вітаю в Потойбіччі — місці, звідки новонароджені або перероджені душі потрапляють на землю.
    Неймовірно. Це те саме Чистилище, яке всі собі уявляють по-різному. Щоправда воно схоже на дуже осучаснений офіс. Стеля, стіни, підлога білосніжно білі, на відміну від решти речей. Вони такі ж чорні як дно найглибшої прірви у світі. 
     Форма працівників такого ж кольору як деталі інтер’єру, але із срібними значками на піджаку. 
— Значки на костюмах виконують функцію бейджа. Тільки завдяки ним можна зрозуміти у якому відділі працює душа.
— Душа? — перепитую я, бо досі нічого не розумію. 
— Так, душа. Не людина, а простий згусток матерії цього світу. Я твій наставник. Мене звати Еммануїл. Ти будеш називати мене цим ім’ям до твого прийняття у цей колектив. Тобі зрозуміло, Емілі.
— Мг, цілком.
— Ходімо, голова Потойбіччя чекає на тебе. 
    По дорозі мене запевнили, що вибору у мене немає. Не можу вирішувати залишитися чи піти. Тут є все: кімнати для душ, які очікують дозволу потрапити на землю; архіви із долями людей та історією всього живого загалом; кімнати з голограмними моніторами за допомогою яких спостерігають за світом смертних... Кожна кімната має двоє дверей. За іншими дверима захована ціла система різних поверхів та коридорів, де працють тисячі душ.
    Коли ми наблизилися до кімнати з дверима у вигляді арки, я побачила дивних створінь. Вони були схожі на привидів з фільмів жахів, але не мали людського силуету. Просто туман, який скупчився навколо каменя на грудях. Ніколи раніше нічого подібного не бачила. Вони справді наче якісь живі мерці, які літають лише в межах своєї зали. Без облич, серця та будь-яких емоцій. Просто існують. За полицями із сувоями не було видно стін. Це місце мало б бути за висотою як і всі інші, але стелі годі й розгледіти. 
— Хвилинку… Куди він подівся? — Тільки зараз зрозуміла, що наставник-наглядач зник з поля зору і залишив мене у цьому лабіринті. Що ж тепер зі мною буде. Тільки б ніхто не помітив новеньку, яка заблукала. Ще цього не вистачало.
— Ще довго дивитимешся на хранителів долі людей? — нізвідки з’явився наставник за спиною. Він був злим, але приголомшений тим, що ці привиди, які замкнені закляттям у цій кімнаті ще з початку часів, не кинулися на мене. У них особливий нюх на новеньких, тому ними вони частенько ласують, якщо наставник відійде від них на декілька кроків. — Чому сучасне покоління не цінує власного часу, адже він так швидко пливе? Поквапся! Ти дуже повільна. Я старший за тебе, а рухаюся значно швидше!
    Чому він кричить на мене? У мене іноді складається враження, що цей стариган від власної злості розсиплеться. Його сива борода сягала колін. Роками зігнута спина робить його значно нижчим. Він завжди спирається на палицю, бо стояти на місці самотужки вже не в змозі. І це дуже дивно. В офісі є схожі люди-істоти за віком і навіть старші, то чому саме цей чоловік виглядає таким слабким.
— Чому під час ходи ти так задумалася про мій вік?
    Наставник раптом розбудив мене від власного сну, у який я поринаю постійно, коли роздумую про щось. Тоді я не чую нікого і нічого не відчуваю. Це схоже на відокремлення душі від тіла. Хвилинку. Звідки мені відоме це відчуття?
    Чоловік раптом зупинився і повернувся до мене. Він спереду, тому я мало не врізалася в нього. Тільки зараз змогла повністю роздивитися риси обличчя істоти, яку зустріла першою після непроглядної темряви і яскравого світла. Обличчя овальної форми, з очима, які ховаються за повіками, котрі вже не можуть повністю розплющити самостійно. Зморшки вкривали все його обличчя, а губи здавалися тонесенькою ниткою блідого кольору. Він одягнений у повністю білий одяг, який вирізнявся на фоні інших. 
— Хочеш знати звідки тобі відоме відчуття відокремлення душі від тіла? Я скажу тобі. Це відчуття —  смерть. І ніщо інше. Ти померла, а душа потрапила сюди, як і душі всіх хто тут працює. І дуже дивно. Зазвичай кожен у розпачі почувши таку новину, а твоє обличчя здається абсолютно спокійним. Всередині тебе зараз баланс та гармонія, хоча присутні настороження та збентеження. На мій подив, відсутній страх перед невідомістю. Не знаю чому так, проте обов’язково дізнаюся. А тепер ходімо.
   Ми підійшли до величезних, ні гігантських білих дверей із золотими вставленими картинами. Ці незрозумілі малюнки здаються зловісними і мені здається, що тут зображений апокаліпсис.
     Раптом прозвучали сурми. Це було настільки гучно, що я закрила вуха долонями, щоб не оглухнути. Наставник на цей звук тільки прищулив очі, які тепер здавалися заплющеними. Після цих декількох секунд катування барабанних перетинок двері відчинилися. 
   «Чому у цьому місці звідусіль іде це світло? У них безліміт на електроенергію чи що? Щоразу страждають мої органи чуття при вході у будь-які двері».