Розділ 1

        Сьогодні прекрасна місячна ніч. Світло у багатоповерхівках поступово гасне. Люди йдуть додому з надією, що завтра буде набагато кращим ніж сьогодні. З висоти може здатись, що то насправді не люди, а маленькі цяточки, які рухаються по нескінченному потоці енергії Всесвіту. І у цьому потоці ти — наглядач. На твою думку усі нікчеми, бо не усвідомлюють справжньої цінності цього життя. Ніхто не хоче залишити свою роботу, яка їм остогидла, але все одно тримаються за неї до останнього. 
     — Як можна бути такими бездумними і жити кожен день однаково, не вносячи жодних змін у своє жалюгідне існування?
      — Ніхто і не здогадується, що є значно простіший спосіб досягти бажаного, але вони є заручниками власного розуму і консервативних поглядів цього суспільства. Змирись із цим фактом. Ти нічим їм не допоможеш. Нам не можна втручатись у їх справи чи намагатись якось завадити їм іти своїм шляхом.          — Але чому ні! Якби у мене була сила, я б могла  зробити цей світ ідеальним…
      — Ти справді вважаєш, що це вирішить усі проблеми людей?
     — Тоді б вони жили щасливо. Не було б нерівності між людьми, усі працювали б на рівних умовах і…
     — Ти опускаєш важливий момент. Таке життя може прийти тільки за однієї умови — принести у жертву вибір кожного. Вони просто існуватимуть, очікуючи на твоє рішення. 
      — Про що ти?
     — Цей світ спирається на вибір кожної людини. Саме рішення  роблять життя непередбачуваним, цікавим і таким небезпечним. Тільки пройшовши незліченну кількість перешкод, на шляху до істинного бажання, можна відчути смак життя.
      — Чекай, але ж вони можуть і ніколи не усвідомити свого призначення…
     Він дивився у її бездонні сині очі і намагався знайти слід тієї дівчини, яку втратив дуже  давно, але, на жаль, навіть спогадів не залишилося з того часу. Вона зникла так само раптово як і з’явилася. Тільки очі тієї незнайомки, після сотень років самотності і холоду в серці, змогли нагадати про себе після років розлуки у цих очах старого чоловіка. 
      Чому він так дивиться на мене? Чому здається таким знайомим?
    — Усе гаразд? — не знаю чому сказала у цю довгу паузу саме це, просто відчула, що його потрібно привести до тями.
     — А? Так, я в нормі. Нам час іти.
    Дивно. Ми щодня стоїмо на цьому даху і дивимось як із сусідніх будівель виходять працівники після важкого робочого дня. Чому саме сьогодні він вирішив дати якусь відповідь на мої мільйони дурних думок і запитань? Схоже прихід осені на нього погано впливає. 
     — Ти ще довго там стоятимеш? Наша робота не вважати себе частиною цього світу, бо нею ніколи не будемо. 
     Я не розумію його слів. Іноді таке говорить, що очі на лоба вилазять. Що він має на увазі під “ми не є частиною цього світу”?
   — Якщо ти, наївне дівчисько, думаєш, що ми існуємо у тому ж світі, що і люди, то ти дуже помиляєшся. Тобі дали магічні здібності, але вони не належать тобі. 
      Чому раптом така злість та агресія? Я ж нічого не робила, просто дивилась у далечінь. 
     — Я читаю твої думки, тому будь обережна в моїй присутності. Я твій наставник і маю на це повне право. Доки ти не вивчиш усе настільки, що почнеш вважати правила своїми думками. 
      — Я правильно розумію? Ви хочете мене перепрограмувати, щоб не робила дурниць?
      — Так.
     Це прозвучало надто холодно. По спині пройшлися сироти. 
     — Чому я тут і хто ви такі? Чому ми виходимо тільки вночі і дивимось на хвилину дій інших?
     — Скоро дізнаєшся. А зараз просто йди за мною.
   Він відчинив двері і звідти з’явилось яскраве світло, яке мені сліпило очі, але йому було байдуже. Цей загадковий чоловік дивився на сяйво так, наче на ньому найкращі у світі сонцезахисні окуляри.
    — Може тобі ще червону доріжку постелити. Поквапся. На тебе чекають не дуже добрі створіння. Поводься добре і можливо залишишся живою.
    Після таких слів мені зовсім не хотілось іти в ті двері, проте вибору у мене немає. Якщо опиратимуся, то мене затягнуть туди силоміць, точно так само як у день, коли зустріла цього чоловіка. 
     Світло трохи обпікає шкіру, однак не залишає ран на тілі. Наставник дивився на мене дуже сердито, наче промовляв поглядом поквапитися доки час не вийшов. 
     Я ступила ще крок і мене затягнуло у якесь загадкове, проте таке знайоме місце. Здається, колись тут вже бувала…