Глава 15

ОФРИНА 

Після вечері, що складалася зі смажених стейків, запечених овочів та салату з зелені, ми перемістилися у баштову кімнату з каміном. Саме тут Святослав обіцяв відповісти мені на всі мої питання. 

Присівши у велике крісло-м’яч, прикипаю поглядом до полум’я у каміні. Святослав накидає дров і присідає поруч, пригорнувши мене до себе. 

Нам принесли фрукти та трав’яний чай, залишивши все на обідньому столику. І коли жінка у зеленій сукні пішла, я звертаюся до чоловіка: 

— Розкажи, що чекає мене у твоєму вимірі... 

— Цей вимір уже наш, квітонько, — виправляє мене чоловік і, поклавши мою голову собі на груди, цілує у скроню. — У тебе буде два місяці, аби звикнути до цього часу та до мене. А далі ми будемо готуватися до весілля. 

Набираю повні легені повітря і, видихнувши його, питаю: 

— А чим я тут займатимуся? Я ж здурію без роботи... 

— Ти працюватимеш зі мною, — впевнено заявляє чоловік. 

Я, піднявши голову з його грудей, пильно дивлюся на нього і відчуваю, як калатає моє серце поруч із ним. 

— А ким ти працюєш? 

— Я — хранитель лісу. У моїх володіннях багато лісів, але саме в цьому лісі — мій дім. У нас буде багато роботи. Адже жодна жива душа без дозволу не повинна проникнути у цей вимір. І не повинна постраждати, якщо вже якимось дивним чином потрапить сюди. Це дуже відповідальна та клопітка робота. 

— І нам потрібно буде бродити цими лісами?.. — з острахом питаю. 

— Офрино, тепер все комп’ютеризовано. У мене є спеціальний офіс. Раніше я працював без помічника, але тепер моїм помічником будеш ти. Я усе покажу тобі уже з понеділка, але працюватимемо ми через два місяці. Бо зараз у нас відпустка, і роботу виконують мої помічники. Звісно, якщо потрібно — їду я, — він переводить подих і додає: — А поки ми просто відпочиватимемо, подорожуватимемо і робитимемо, що захочеш. 

— Куди ми подорожуватимемо? Невже ми зможемо виходити з цього виміру? — розгублено цікавлюся. 

— Звісно зможемо, — запевняє він. — Ти ж не можеш зникнути безслідно у своєму часі. Ти з’являтимешся у ньому періодично, а точніше — приїжджатимеш у гості. Бо для всіх ти виїхала за кордон. 

Я вражена почутим. Я гадала, що вже ніколи не повернуся у свій час. 

— А ти? — розгублено питаю. 

— І я з тобою. Я ж... — він замовкає і, нахилившись, дістає щось з-за крісла-м’яча та простягає мені чорну оксамитову коробочку. — Я хочу, аби ти стала мені дружиною... 

Нервово зволожую вуста. Я спантеличена. Сльози виступають на очах. Мені навіть дихати важко від емоцій. Це ейфорія! Я ж, йдучи сьогодні з дому, навіть уявити не могла, що ще до вечора стану нареченою. Напевно, я не можу відмовитися, але я й не хочу. Я щаслива бути нареченою цього привабливого красеня. Інтрига та невідомість підіймають адреналін у крові, і з моїх вуст злітає тихе: 

— Я згодна. 

На очах виступають свіжі сльози щастя. Мені важко себе контролювати. Спантеличено спостерігаю за чоловіком, який, відкривши скриньку, дістає з білого оксамиту масивну каблучку з білого золота. Він обережно одягає її на безіменний пальчик. Наші погляди зустрічаються, і я завмираю, коли Святослав, нахилившись, ніжно впивається в мої вуста. Я шаленію від цієї нереальної ніжності, плавлюся, наче сталь, і, забувши про все на світі, ловлю вайб. Адже, здається, сьогодні я закохалася. Відчула справжню турботу та справжнє життя на смак. І хай це все відбувається в іншому вимірі, але це відбувається зі мною.