Глава 14

ОФРИНА 

Перебуваючи у повному ступорі, дивлюся у широку спину чоловіка, що віддаляється. Не хочу нічого пити, і тим більше — обирати. Хоча цей вимір мене приваблює. Зрештою, бабуся б мене сюди не послала, якби мені загрожувала небезпека. 

Спантеличено кліпаю. Цей чоловік казав, що дар передбачення маю я, а не моя сестра. Невже це правда? Якщо так, то я мала б передбачити своє майбутнє. Міцно зажмурюю очі й намагаюся хоч щось відчути чи уявити, але все без толку. 

Важко зітхаю і розумію одне — я хочу жити. 

Не своїми ногами йду за чоловіком у велику вітальню з надто довгим дубовим лакованим столом, як у давнину. Тут теж усе виконано в кремових тонах, зі смаком, без зайвих деталей, але з розкішшю. Мені подобається оригінальне оформлення стін, наче під старовинний стиль, і водночас дуже красиво. 

Святослав уже сидить у центрі столу, і, коли я підходжу до нього ближче, він піднявся. 

— Що ти надумала? 

Стискаю жовна, кілька секунд мовчу, а тоді питаю у відповідь: 

— Я не помру, якщо вип’ю це вино? 

— Не помреш. Ти житимеш вічно. 

Він оминає мене і йде кудись. Я лише видихаю і, зажмуривши очі, чекаю, бо зараз у мене, мабуть, найважливіший момент у житті. 

За кілька секунд Святослав повертається і простягає мені келих з вином, наповнений до половини. Воно чорне, мов обсидіан, і коли я беру келих, то помічаю, що вино виблискує зорями. Розгублено зиркаю на чоловіка, який надто пильно дивиться на мене. 

— Ти повинна випити весь вміст цього келиха. 

Я важко зітхаю і, примружившись від безпорадності, кидаю: 

— Я вип’ю, але... — спеціально замовкаю. 

— Що «але»? — перепитує з інтригою чоловік. 

— Якщо мені тут не сподобається, то я тобі обіцяю — тобі буде весело. 

Чоловік посміхається й з інтригою кидає: 

— Я вже на враженнях... А тепер годі розмов — пий. 

Несміливо підношу келих до вуст і вдихаю солодкий трояндовий аромат. З острахом роблю перший ковток, і мене дивує смак вина. Він кисло-солодкий і дуже вишуканий. Здається, я такого вина ще не куштувала. 

— Не зупиняйся! — наказує Святослав і легенько рукою притримує мені келих. 

Я ж, мов заворожена, смакую вино, усвідомлюючи, що якщо я вип’ю його все одразу, то просто сп’янію. Чоловік не дає мені зробити паузу. І от келих порожній. Забираю його від вуст і відчуваю легке поколювання у тілі та запаморочення в голові. Спантеличено зиркаю на Святослава, а він, забравши келих, ставить його на стіл і пригортає мене до себе. 

— Тепер ти моя навіки. 

Доки я розгублено кліпаю, він так ніжно торкається моїх вуст гарячим поцілунком. Відчуваю, як тіло переповнює ейфорія, як зростають мої почуття до цього чоловіка. Перебуваю у солодкому дурмані, адже поцілунок хранителя лісу такий солодкий та приємний, що я не хочу, аби він закінчувався. 

Розчарування охоплює мене, коли Святослав обриває поцілунок і пригортає мене до себе. Я ще кайфую від насолоди із заплющеними очима. Я реально не знала, що поцілунки можуть бути такими запаморочливими. 

— Квітко, ходімо вечеряти, — лагідно шепоче чоловік і, взявши мене за руку, веде до початку столу. 

Іду за ним і відчуваю, що після випитого вина по-іншому сприймаю цього чоловіка. Уже не боюся, а відчуваю його — наче він частина мене.