Глава 13

ХРАНИТЕЛЬ 

Веду дівчину за руку і шаленію. Нарешті моя доля прийшла до мене. І зараз її чекає найважливіша у житті вечеря. Вона скуштує вино, яке змінить все і назавжди. Я перебуваю на емоціях, адже вино вона повинна випити добровільно. І я повинен їй про нього сказати. Зупиняюся біля вітальні й пильно дивлюся на дівчину. 

— Офрино, оскільки ти тут, ти розумієш, що вороття назад уже не буде. І твоє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. 

— Невже я ніколи більше не повернуся до реального життя? — налякано дивиться на мене вона. 

— А навіщо тобі повертатися в реальне життя? Твоє життя тепер тут... 

— Що я тут робити буду? — перебиває мене дівчина. — Тут нудно. Я не хочу, як ти... бродити лісом і страшити людей. 

Я хмикаю, відверто дивлячись на красуню, і цілком серйозно заявляю: 

— Тепер і я не буду страшити людей. Цей ліс окутаний легендами та павутиною таємничості на віки. 

— Святославе, тоді що тут робити посеред лісу? Мені ж до людей хочеться. 

— А ти і будеш серед людей, квітко. Тут інший вимір, і тут вирує своє життя — активне, насичене і дуже цікаве. 

— Тобто?! — зводить брови разом дівчина. — Ти хочеш сказати, що я потрапила в іншу реальність? 

— Так, Офрино, — запевняю. Тямущість цієї красуні подобається мені. — Ти потрапила в іншу реальність, про яку так багато говорять люди. Чи ти гадаєш, аномальні зони вигадані людьми просто так? — посміхаюся і одразу ж відповідаю: — Ні, моя чарівна, всі без винятку аномальні зони — це знак того, що саме там починається інша реальність. Незвідана та нерозгадана людьми. 

— Але ж як таке можливо? — розгублено шепоче дівчина. Відчуваю, як вона бореться всередині себе з недовірою. І хоче повірити, і страшно. 

— Так само, як неможливо, квітко, — запевняю. — І повір мені, та паралельна реальність, у якій ти зараз, — набагато цікавіша від сучасного світу, в якому ти жила. — Вона дивиться на мене з недовірою, я ж, посміхнувшись, додаю: — Тут є весь комфорт, до якого ти звикла у своєму часі... Тільки життя тут інше, цікавіше та стабільніше. Тут немає хвороб, тут царює стабільність та життя вічне. — Роблю паузу, ловлячи на собі погляд красивих очей, і нарешті ставлю красуню перед фактом: — Але, Офрино, аби залишитися у цьому вимірі, ти повинна скуштувати чарівного вина, що зветься «Вічна ніч». 

— Але навіщо? — налякано допитується дівчина, на її обличчі блукає неприхований страх. 

— По-іншому в цьому часі ти залишитися не зможеш. І, оскільки я врятував тебе від важкої хвороби, яка мала б очевидні наслідки, в тебе, по суті, вибору нема... — витримую паузу і по ній додаю: — Але я даю тобі цей вибір. Хоча, зізнатися чесно, — відпускати тебе не хочу. Бо тоді неминуче таки станеться. 

Дівчина нервово ковтає і забирає свою руку з моєї. Відступає від мене і з відчаєм кидає: 

— Теж мені вибір! 

— Офрино, ти маєш шанс урятуватися, бо всім відомо — від долі не втекти. Таке правило діє і у нашому вимірі. 

Вона важко зітхає і здавлено цікавиться: 

— Що буде, якщо я вип’ю це вино? 

— Ти отримаєш вічну молодість, і старість навіть через тисячу років не торкнеться тебе, — цілком серйозно запевняю. 

— Це вигадка! Такого бути не може! — обурюється Офрина і відступає від мене. 

— Квітко, це правда! У тебе хвилина, аби зробити свій вибір. 

Кидаю та йду у гостинну. Я дуже сподіваюся, що вона прийме правильне рішення і залишиться добровільно. Адже в іншому випадку я не жартував.