Глава 12

ОФРИНА 

Розгублено дивлюся услід кремезному незнайомцю, який так і не представився. Коли він зачиняє двері, важко видихаю і присідаю на встелене ліжко. Обережно рукою торкаюся білого покривала зі золотистим малюнком. Воно високої якості і стовідсотково сучасного виробництва. Оглядаю кімнату, в якій усе виконане у білих та золотистих тонах. Біла велика шафа оздоблена, як і всі меблі, золотистим декором. Навіть килимок на підлозі білий, а штори — золотисті. Підіймаюся і, підійшовши до шафи, посуваю дверцята. Я вражена, адже на полицях лежить поскладаний, запакований одяг, і мене вражає те, що він має бірки мого розміру. У шухлядах — білизна, у нижній тумбі — взуття. 

Кілька хвилин розгублено дивлюся на це все, а тоді беру необхідні мені речі та йду в душ. Тут теж усе сучасне: душова кабінка і всі сучасні девайси. Швидко приводжу себе до ладу і, вийшовши з ванни в банному халаті, одягаю білі легінси, білий довгий теплий светр й одягнувши махрові шкарпетки, одразу взуваю білі, середньої довжини, з довгим ворсом чоботи. Я так замерзла в ноги, що мені хочеться просто закутатись у все тепле. 

Підходжу до вікна, за яким навіть не думає припинятися дощ. Кілька хвилин просто дивлюся на зливу і лише тепер згадую про машину, яку залишила на узліссі. Я не хочу, аби вона там стояла. 

Кидаюся від вікна і, покинувши розкішну спальню, поспіхом йду широким коридором з високими стелями та колонами. 

Збігаю широкими красивими сходами у розкішну вітальню, де на мене вже чекає незнайомець. Зупиняюся, залишивши відстань між нами, і розгублено заявляю: 

— Моя машина залишилася перед цим лісом. Її можна якось забрати? 

— Я вже відправив людей по твою машину, тож не хвилюйся, — спокійно повідомляє красень, але його погляд змушує мене хвилюватися. 

Пильно дивлюся на нього, і відзначаю, що він теж одягнений як я у світлих тонах. На чоловікові білий в’язаний светр, сірі штани та теплі капці. 

— Дякую! — розгублено кидаю. 

— Будь ласка! — посміхається досить привабливий красень і простягає мені руку, представившись: — Святослав! 

Я вражена його іменем, навіть не думала, що воно у нього таке красиве. Теж несміло простягаю руку і відчуваю, як від нашого доторку моїм тілом розсипаються іскри. 

— Мені приємно! — спантеличено кліпаю та додаю: — Оскільки моє ім’я ти знаєш, то представлятися я не буду. 

Чоловік посміхається, а я, забравши свою руку, не можу втримати свою цікавість: 

— То ти і є той хранитель лісу, про якого всі говорять? 

— Так, — видихає чоловік і додає: — Про мене говорять всі, і бачило мене багато, але здалеку. 

— То, може, ти розповіси мені, чому насправді стільки років ходиш цим лісом? На кого полюєш? І взагалі, що тут робиш? 

— Обов’язково розповім, квітко, але тільки після вечері, — він знову простягає мені руку і просить: — Ходімо. 

Зітхаю. Мить просто стою, не знаючи, як діяти, а тоді таки кладу свою руку в гарячу долоню чоловіка. Інтрига розповзається по тілу. Мені уже не страшно, а радше цікаво. Я маю незліченну кількість запитань до цього чоловіка, і після вечері я обов’язково їх усіх поставлю.