Глава 11

ХРАНИТЕЛЬ 

Наближаюся до дівчини і відчуваю її шалене хвилювання. Мені не подобається те, що вона боїться мене. Зупиняюся зовсім близько і пильно дивлюся на дівча, а вона, піднявши розгублений погляд на мене, тихо кидає: 

— Я все приберу... 

Хмикаю — вона мене вразила. Я відчував її страх, але на такий хід подій не очікував. Заглядаю їй в очі і впевнено кидаю: 

— У цьому будинку є кому прибирати без тебе. 

Роблю іще крок і підхоплюю її на руки, а вона налякано зиркає на мене. 

— Що ти робиш? — спантеличено цікавиться. 

— Несу тебе на руках. Невже не подобається? — посміхаюся, бо вона така кумедна. 

— Але навіщо? Я можу йти сама... — налякано заявляє дівчина, несміло тримаючись мене за шию. 

— Можеш, але підлога дуже холодна, а ще ти наробиш слідів... — знову посміхаюся. 

— Мені страшно. Я боюся тебе, боюся того, що відбувається... — щиро зізнається вона та додає: — А ще боюся того, що буде далі... 

— Офрино, тобі не варто боятися, адже ти ще донедавна мріяла жити, як у казці, мати великий будинок та принца на білому коні... 

— Ага, — фиркає з іронією дівчина. — Але замість казки — дрімучий ліс та злива, замість принца — ти, і кінь у тебе зовсім не білий. 

Я посміхаюся від настирливості дівчини. 

— А чим я не принц? Майже врятував, і ось на руках ношу. 

— Бачу, тобі весело, — хмуриться чорнява красуня та невдоволено додає: — А мені справді страшно. 

— Не бійся, квітко. Все найгірше уже позаду, — запевняю й, прочинивши двері у велику простору спальню, заявляю: — Ось твої покої. 

— Відпусти мене, — просить дівчина. 

Виконую її прохання, вона ж оглядається по розкішній спальні. Кілька хвилин мовчить, а тоді, пильно зиркнувши на мене, питає: 

— А ці двоє дверей — куди вони ведуть? 

— Одні — у ванну кімнату, інші — у мою спальню. 

Очі Офрини враз стають квадратними, і вона вибухає невдоволенням: 

— Невже у такому великому будинку немає інших кімнат для мене? 

— Є, квітко, але навіщо тобі інша кімната? 

— Щоб бути подалі від тебе, — фиркає вона. 

Я ж лише зітхаю. Розумію: події відбуваються надто швидко, і не дивно, що дівчина так реагує. 

— Квітко, тобі не варто мене боятися. А зараз годі розмов — уже майже вечір, а ти нічого не їла, та й я теж. Тож можеш прийняти душ чи ванну, аби швидше зігрітися, у шафах знайдеш усе необхідне... — переводжу подих і нагадую: — Я ж чекатиму тебе внизу. 

Бачу в погляді красуні численні запитання, але просто мовчки йду, залишивши її наодинці.