Глава 9

ОФРИНА 

Мені здалося, ми їхали надто довго. Я то дрімала, то розглядала красивий намоклий осінній ліс. Мені навіть здалося, що, поки ми їхали, крізь хмари продерлися слабкі сонячні промені, попри те, що дощ не припинявся. 

Знову прокидаюся і широко розплющую очі, адже мою увагу привертає скупчення яскраво-багряних кольорів. Ще раз кліпаю — і помічаю серед сивої пелени красивий замок, критий червоною черепицею, що височіє, розміщений на пагорбі. Будівля не маленька — у два поверхи, з аркоподібними вікнами. Не можу втримати своєї цікавості й питаю: 

— Що це за фортеця? Хто там живе? 

— Це мій дім, а скоро стане і твоїм, — цілком серйозно відповідає чоловік. 

Не маю сил сперечатися, лише зітхаю: стане моїм — то моїм. Хоча від його слів мені не по собі. Я ж звикла вести активне життя. Нічні клуби, різні тусовки, постійний рух та спілкування — я не зможу жити серед цієї сірої буденності. 

Звісно, у лісі красиво, але я розглядаю це лише як варіант вихідного дня: прийшла, погуляла, набралася сил — і додому. Але жити тут? Ні! Тут одичавіти можна. Я точно так не зможу жити. 

— Зможеш, Офрино, ще й як зможеш, — раптом порушує тишу чоловік. — Ти просто іще не пробувала. 

— Хіба ти зачиниш мене у підвалі і не випускатимеш? — невдоволено фиркаю. — Я ж від нудьги пропаду. 

— Не пропадеш, квітко, і нудно тобі не буде — повір! 

— Ти ж не знаєш, що я відчуваю, то й не можеш мене запевняти. 

Переводжу пильний погляд на чоловіка, а він, посміхнувшись, кидає: 

— Не буду сперечатися, але й тебе попрошу не забігати наперед. 

Я важко зітхаю і намагаюся розгледіти мурований з червоної цегли високий паркан у стилі середньовіччя. Коли під’їжджаємо до високих чорних кованих воріт, то я спантеличено спостерігаю, як чоловік виймає з кишені пульт і відчиняє ним ворота. 

Я в шоці. Тепер мені реально страшно, адже все, що зі мною відбулося, скидається на постанову. 

— Не дивуйся, квітко, я все тобі поясню. 

Важко видихнувши, невдоволено кидаю: 

— Сподіваюся почути логічні пояснення, а не яку-небудь ахінею. Бо це все скидається на дешевий цирк. 

Чоловік лише хмикає на мої слова, а я, мов заворожена, прикипаю поглядом до красивого, доглянутого двору — з численними клумбами, в яких квітнуть кулеподібні хризантеми, стриженими газонами, скульптурами, фонтаном, стежками з красивого каменю. Але мою увагу привертають великі вікна на першому поверсі, яких з-за паркану не було видно. Тут дуже красиво... Але чия це фортеця? І хто тут живе насправді? Бо скидається вона на середньовічний палац. І це точно має бути історична цінність.