Глава 8

ОФРИНА 

Мені так тепло та добре. Я час від часу розплющую очі від поривчастого вітру і знову провалююся у сон, стоячи. 

Не знаю, скільки ми отак стояли, але коли я вкотре розплющила очі й помітила, що вода підбирається до пагорба, на якому росте старий розлогий дуб. 

— Цей дощ що, не припиниться ніколи? Ще трохи — і він все затопить... — налякано цікавлюся у чоловіка, злегка оглянувшись. 

— Через трохи дощ стане меншим, і ми поїдемо, — без емоцій відповідає він. 

Я спантеличено кліпаю і розгублено перепитую: 

— Куди поїдемо? На чому? 

— До мене. На коні. 

Така відповідь дещо лякає мене, але мовчу. Про себе думаю: краще б не питала. Залипаю на мокрому листі, з якого цівкою струменить дощ. Я, в основному, люблю осінь, але сьогоднішня погода змушує мене тремтіти. Знову тулюся до чоловіка, адже мої кросівки промокли, коли я бігла, і мені холодно в ноги. Поволі провалююся у сон. 

Знову розплющую очі від того, що мене будить незнайомець. 

— Квітко, прокидайся. Дощ практично перестав. Але це ненадовго, і нам потрібно встигнути доїхати додому, доки він не почнеться знову. 

Покидаю своє затишне укриття й здригаюся від сирості та холоду. Після зливи у лісі стало значно холодніше. 

Раптом здригаюся від надто різкого та голосного свисту. Кілька разів кліпаю, а чоловік винувато просить: 

— Вибач, що налякав. 

Я вся напружуюся, адже чую топіт копит. Озираюся у той бік — і за хвилину помічаю чорного великого коня, що мчить до нас. Він зупиняється біля незнайомця, і лише тепер я помічаю, що кінь осідланий. 

Чоловік пестить коня, а тоді зиркає на мене. 

— Квітко, ходи сюди — посаджу тебе верхи, і поїдемо. Їхати немало, тож потрібно поквапитися. 

Несміло підходжу до чоловіка, хоча боюся коня й навіть поняття не маю, як ми їхати будемо. 

— Підійди ближче! — просить він. 

Налякано зиркаю на чоловіка, але таки виконую його прохання. Я дуже замерзла, тому хочу якнайшвидше зігрітися. 

Чоловік миттю хапає мене за талію — і вже за секунди я сиджу боком на коні, який стоїть непорушно. Встигаю кліпнути, як верхи вже сидить незнайомець. Він пригортає мене до себе і, закутавши у плащ, звертається до коня: 

— Вьо, Вороний! 

Кінь рушає, а я тулюся до чоловіка, адже вся тремчу — як від страху, так і від холоду.