Глава 7

ОФРИНА 

Примружившись, невдоволено зиркаю на незнайомця і переконливо запевняю: 

— Я прийшла саме до чарівного дуба, а не до тебе. Навіщо ти мені? Ти себе в дзеркало бачив? Ти старий і некрасивий... І... І... 

Сльози виступають на очах від образи та безпорадності. Мої слова — брехня, цей чоловік досить привабливий, але я дуже зла. 

— Офрино, ти — моя доля. Проаналізуй своє життя. Твої однолітки вже давно заміж повиходили, дітей народили, а у тебе ще й хлопця толком не було. 

На слова чоловіка не маю що сказати, бо це правда. Я вже навіть комплексувати з цього приводу почала. Наче й не страшна, а чоловіки та хлопці ніби не помічають. Сльози котяться з очей, відвертаюся, аби він їх не бачив. 

Тишу порушує суворий, красивий баритон: 

— Євдокія казала тобі прийти сюди до двадцяти п’яти, бо потім пізно буде. Чи не так? 

Мовчу, не хочу відповідати. Нічого не хочу. 

— Ти можеш ображатися, мовчати, а можеш просто піти... 

— Що було б після двадцяти п’яти? — роздратовано перебиваю чоловіка, не обертаючись. 

Він мовчить. Дуже довго мовчить, а я, не витримавши, обертаюся. 

Я так багато хотіла запитати, висунути претензії, але коли заглянула в його очі — все зрозуміла. В них добре читається відчай, туга та печаль. Я, кліпнувши, розвертаюся до чоловіка спиною. Я вже не хочу знати, що було б потім. 

Невидючим поглядом втуплююся в густий дощ, шелест якого заспокоює та заколисує. 

— Цей дощ надовго? 

— На три доби. 

Спантеличено кліпаю і автоматично питаю: 

— Ми що, тут три доби будемо чекати? Я спати хочу. 

— То спи, якщо хочеш... 

Почуваюся втомленою і на слова чоловіка просто хмикаю. Невже він пропонує мені спати просто стоячи? Чи, може, лягти на мох просто під дубом? 

— Тут мокро та холодно... 

— Іди до мене. 

Від такого прохання кліпаю. Я хочу спати, але йти до цього чоловіка не маю ніякого бажання. 

— Не варто мене боятися, це лише обійми, в яких ти зможеш зігрітися та подрімати.