Глава 6

ОФРИНА 

Довго вагаюся, а тоді несміливо все ж кладу свою руку у широку гарячу долоню чоловіка. Мені страшно, а він наказує: 

— А тепер біжи так сильно, як тільки можеш. 

Встигаю лише кліпнути, як чоловік тягне мене за собою. Біжу навпомацки, бо практично нічого не бачу перед собою. 

Мені здалося, ми бігли цілу вічність. Я кілька разів перечіпалася. Хотілося зупинитися і крикнути: «Все, я більше не можу!» Але раптом чую шум, не встигаю нічого збагнути, як опиняюся притиснута до чоловіка, і вже за мить — закутана у його довгий широкий плащ. 

— Ми встигли, — рівним голосом повідомляє він. 

Таке враження, що він навіть не задихався, як біг, а я ж, здається, ледь серце не загубила, доки бігла — аж всередині все болить. Не можу віддихатися. 

Повільно обертаюся і через невелику щілину у плащі бачу, як лиє густий дощ. Крізь нього нічого не видно, лиє так, що аж шумить. 

Підіймаю очі й розумію, що ми під кроною розлогого дуба. Здогадуюся, що це, мабуть, і є той самий чарівний дуб, що виконує бажання. 

Мені душно, хочу розкритися, та чоловік не дозволяє, суворо наказавши: 

— Стій тихо. Не крутися. Чи ти хочеш намокнути? 

Я лише важко зітхаю. Він поводиться зі мною наче з малою, нерозумною дитиною, і мені це зовсім не подобається. 

— Мені душно. 

— Потерпи. 

Не хочу терпіти, але мовчу. Вистачило мене на декілька хвилин, і я знову питаю: 

— Це і є той чарівний дуб? 

— Так. 

— І я можу зараз загадати бажання? 

— Ні. 

— Чому? — мені незручно говорити через плече, тому повертаюся, адже плащ чоловіка настільки широкий, що ми обоє вільно помістилися під ним і навіть не торкаємося одне одного. — Чому ні? 

Чоловік надто відверто дивиться на мене. На обличчі — суворість і жодної іншої емоції. Він підіймає погляд над моєю головою і холодно кидає: 

— Бо це вже не має ніякого значення. 

— Тобто? — обурююся я. — Як це — не має ніякого значення? — спантеличено перепитую. 

Темні очі знову пильно зиркають на мене, а голос звучить надто суворо: 

— Євдокія казала тобі, до якого віку ти маєш прийти у ліс? 

Я спантеличено кліпаю — ну звідки він це все знає? 

— Казала... 

— І скільки тобі зараз? — холодно цікавиться чоловік. 

— Багато! — відмахуюся. 

Чорні очі незнайомця пронизують мене, і я, не витримавши, опускаю повіки, а з вуст саме злітає: 

— Двадцять три. 

Повисає пауза, яку порушує чоловік: 

— Ти прийшла вчасно. Але ти прийшла не до чарівного дуба. Ти прийшла до мене. Саме до мене тебе відправляла твоя бабуся, а чарівний дуб — це лише приманка, бо в іншому випадку ти б не прийшла. 

Я спалахую гнівом за секунду, хочу вирватися, але мене наче тримає якась невидима сила, і від цього моя образа стає іще більшою. Я ображена на бабусю, на цього чоловіка та на весь світ.