Глава 5

ОФРИНА 

В мене паніка. Хочеться послати все під три чорти та поїхати додому. І навіщо я тільки сюди приїхала? 

Чоловік зник у сивій млі, наче й не було, а мене охопила паніка. Я не хочу, аби зі мною сталося непоправне, тому у відчаї кричу: 

— Ей, як там тебе..? Зачекай! 

Але у відповідь лише тиша та розмірені важкі кроки, що віддаляються. 

Кілька секунд прислухаюся до тиші, важко дихаючи, а тоді кидаюся за чоловіком, не зважаючи на те, що одна нога повністю мокра. Ледь встигаю зупинитися, коли бачу широку спину незнайомця. Він оглядається і пильно дивиться на мене. 

Від цього погляду мені стає холодно. 

— Добре подумала? — суворо питає він. 

Розгублено кліпаю, бо не зовсім розумію це перепитування. 

— А чому ти питаєш? Ти ж сказав, що я отримаю життя, якщо піду за тобою..? 

— Отримаєш! — суворо запевняє він. — Але є деякі нюанси. Чи погодишся ти на них? 

— Які ще нюанси? — дратуючись, перепитую. 

— Твоє життя буде проходити в цьому лісі... 

— Послухай, не знаю, хто ти і ким себе вважаєш... Але я не житиму в цій сирості та болотах. А то через рік-другий ще квакати почну... А ні, то ходитиму, і он як ти й людей страшитиму. 

— Я нікого не страшив, просто чекав на тебе, — досить упевнено повторює чоловік. 

— На мене..? Але чому? Поясни! Ти повторюєш одне й те саме і не даєш логічного пояснення... — з квадратними очима перепитую. 

— Послухай, квітко, досить допитів та розмов. Я все тобі розповім, тільки деінде, бо ще кілька хвилин — і почнеться злива, — він простягає мені руку й просить: — Ходімо. 

Нервово ковтаю. Хвилювання лоскоче нервову систему, адже якщо я зараз піду за цим чоловіком — дороги назад не буде. Мені дуже лячно. Але від мого рішення зараз залежатиме моє майбутнє. Напевно. Я нічого не знаю — і від цього іще страшніше.