Глава 4

ОФРИНА 

Серце б’ється, мов навіжене, але видихаю, коли чоловік зупиняється у метрі від мене. Тепер я краще бачу його обличчя, хоча через сиву пелену туману розгледіти його все одно важко. 

— Ти не відповів... — нервово нагадую. 

— Я чекав на тебе. 

Чую у відповідь — і мені дурно від почутого. 

— Чому саме на мене? Навіщо? — саме злітає з вуст. 

— Зараз у тобі говорить панічна цікавість, квітко... Та відповідь ти отримаєш, коли твої питання будуть щирими. А зараз ходи за мною, часу небагато. Ще трохи — і піде дощ. Якщо ти не поквапишся, то намокнеш... 

— Я нікуди з тобою не піду, — налякано випалюю і знову відступаю. Я стала у калюжу й чую, як у кросівок просочується вода. Переступаю і налякано дивлюся на чоловіка. Здається, доки я тримаю з ним зоровий контакт, то контролюю ситуацію. 

Дивний незнайомець знову довго мовчить, а тоді ставить мене перед фактом: 

— Квітко, навіть якщо ти виберешся з цього лісу, ти все одно звідси не поїдеш. Машина твоя зламалася в той момент, як ти провернула ключ у замку запалювання, аби заглушити двигун. А якщо ти намокнеш, то застудишся й отримаєш запалення легень... 

Він замовкає, а мене його попередження бісять. Я не вірю цьому чоловікові. Він, мабуть, говорить це навмисно, аби залякати мене. 

— Запалення легень у наш час лікується. На дворі XXI століття, якщо ти забув... — зухвало заявляю. 

— Все вірно, квітко. Навіть сперечатися не буду. Але це все так — лише в тому випадку, якщо тобі допомогу нададуть одразу, а не знайдуть на четверту добу з температурою за сорок. 

Я нервово ковтаю і знову відступаю від чоловіка, який ясно дав мені зрозуміти, що якщо я не піду з ним, то я приречена на вірну загибель. Сльози виступають на очах, адже я так не хочу. 

— Ти підлий Відьмак. Це ти все так підлаштував. Я прокляну тебе. Прокляну! — кидаю в істериці та, розвернувшись, іду на вихід. Просто реву, бо я відмовилася приймати від бабусі дар зцілення людей. Його прийняла моя сестра, а я нічого не можу. Нічого взагалі. 

— Квітко, ти все можеш! — чую за спиною голос незнайомця. — Той дар — священний. Його не можна прийняти чи відхилити. Він передається у крові. 

Я завмираю на місці. Шморгаю носом, витираю сльози і чую, як мій гольф прилип до спини. Він мокрий. Повільно розвертаюся, а чоловік знову наближається. Його розмитий силует стає чіткішим, і від цього страх у моєму тілі тільки посилюється. Він зупиняється надто близько і сухо продовжує: 

— І я тут ні до чого. Доля в тебе така. Євдокія знала про це, тому й просила прийти сюди. 

Я не вірю жодному слову цього чоловіка. Моя сестра передбачила моє майбутнє, і воно досить позитивне. 

— Але ж Василина казала, що я... 

— Твоя сестра нічого не може. Навіть майбутнє передбачити... — перебиває мене чоловік та холодно додає: — Саме зараз ти можеш змінити свою долю. Цей ліс магічний, і тут справді трапляються дива. — Він витримує паузу, по якій попереджає: — Повертаєшся — наражаєш себе на небезпеку. Йдеш уперед — отримаєш життя. Тож вибір за тобою. 

Незнайомець розвернувшись, іде від мене. А я в повному ступорі. Не знаю, як бути. Що робити? І як вчинити правильно? В ще дивує те, що він знає як звали мою бабусю, і саме це мені здалося дивним.