Глава 3

ОФРИНА 

Йдучи стежкою та міркуючи, раптом чую, наче хтось іде за мною. Зупиняюся і прислухаюся до мертвої тиші. Чітко чую кроки, які за секунду теж стихають. Несміло оглядаюся і бачу того ж чоловіка за кілька метрів від себе. Мені стає іще страшніше. Знову задкую від незнайомця, налякано допитуючись: 

— Ти чого йдеш за мною? 

— Допомогти хочу, — спокійно заявляє чоловік. 

— Допомогти?! — налякано фиркаю. — Ти лякаєш мене. І допомога мені твоя не потрібна, — вдаю впевненість, хоча вся дрижу від страху. 

Кремезний незнайомець прикипає до мене пильним поглядом. 

— Не впевнений, що ти без мене дійдеш до старого дуба... 

— Хто ти? — перебиваю його, бо мені реально страшно. Навіть якщо він той самий чоловік, що бродить тут віками. 

Незнайомець лише дивиться на мене і мовчить. Це мовчання сіє іще більше страху в мені. А ну ж це якийсь божевільний. Навряд чи нормальна людина бродитиме лісом, одягнувши на себе незрозумілий одяг. 

— Чому ти мовчиш? — зірвано цікавлюся, бо затягнута пауза лоскоче нервову систему. 

— Ти знаєш, хто я... 

Спокійним й водночас холодним басом випалює він, аж луна від його тембру лісом розноситься. 

Я, нервово ковтнувши, відступаю, адже бабуся казала, що ніхто не бачив зблизька хранителя лісу, тому й називають його хто Єті, хто чудовиськом. Люди жахаються його, бо кажуть, що бачили, як у нього світяться червоні очі. Роблю іще крок назад і рівними губами випалюю: 

— Я не знаю, хто ти. І не треба за мною ходити. Ти лякаєш мене... 

— Офрино, не вигадуй! — спокійно звертається до мене чоловік, називаючи мене на ім’я, що неабияк дивує. — Ти знаєш, хто я. Не потрібно брехати мені й обманювати себе, — він примружується і додає: — І не я тебе лякаю, а твоя бурхлива уява... 

Важко дихаю, намагаючись опанувати свої емоції та страхи. 

— Авжеж, моя уява..! — фиркаю і машинально роблю іще крок назад, бо мені здається, що чим я далі від цього чоловіка, тим більше у безпеці. — Це про мене ходять легенди... Моторошні та жахливі. І звідки ти знаєш, як мене звати? 

Чоловік витримує не коротку напружену паузу, а тоді низьким холодним басом невдоволено кидає, проігнорувавши моє останнє питання: 

— Люди, якщо не можуть докопатися до істини, завжди вигадують те, що їм хочеться, або те, у що хочуть вірити... Я нічого не заперечуватиму і нічого не підтверджу. 

Знову повисає важка пауза, а туман усе посилюється та стає густішим. Від нього навіть дихати важко. Він окутує мене й вологою осідає на все довкола: листя, траву, стовбури дерев. Я добре відчуваю рясну вологу на своєму одязі. Нервово ковтаю й цікавлюся: 

— Чому ти пішов за мною? Ти ж постійно уникаєш людей?! 

Завмираю, адже чоловік наближається до мене. Я вся тремчу, мені хочеться закричати та прокинутися, ніби від моторошного сну.