Глава 2

ОФРИНА 

Страх окутує мене цілком, але я не можу ані втекти, ані відступити зі стежки. 

— Чого ти репетуєш, мов тебе ріжуть? Он всю дичину розлякала... — крижаним, невдоволеним голосом цікавиться чоловік. 

Я нервово ковтаю і нарешті відступаю на кілька кроків, задкуючи. Серце в грудях гамселить так, що аж дихати важко. А ще мені нереально страшно, адже я розумію, хто переді мною. Вже не хочу йти далі. Різко розвернувшись, щосили мчу тією ж стежкою на вихід. 

— Ей, відчайдуха, ти куди? Чарівний дуб в іншу сторону. 

Чую за спиною і таки зупиняюся. Несміливо обертаюся, але чоловік стоїть на тому ж місці, що й раніше. Його силует заледве видно крізь густий туман, лише голос відлунюється серед гущі лісу. 

Нервово ковтаю. Мені лячно повертатися, але ж я дала обіцянку бабусі. 

З шаленим серцебиттям вдивляюся в сіру млу. Тремор проймає тіло. Не знаю, як вчинити. 

— Я піду до того дуба, якщо ти зникнеш... — з хвилюванням вигукую. 

— Зникну?! — чи то уточнює, чи перепитує чоловік. — І як я, по-твоєму, маю це зробити? 

Помічаю, що він наближається, і мені від цього моторошно. Задкуючи, наказую: 

— Не підходь! — з переляку перечіпаюся, ледь не впала, але випалюю: — А зникнути ти маєш так само, як з’явився... 

Помічаю, що велетень зупиняється. І я теж припиняю задкувати, а він кидає: 

— Чудне ти дівча. Я ж просто йшов стежкою. А якби ти не ловила ґав, то побачила б мене раніше. 

Я не вірю у почуте. Хоча я справді більше дивилася під ноги, ніж по боках, а потім озирнулася. 

— Хто ти? — з острахом питаю. 

— Людина. 

У голосі чоловіка чую іронію, і це дратує мене. 

— А, то я не бачила, — фиркаю й не можу заспокоїтися. — А одяг на тобі чому такий дивний? Людина?! 

Відповіді на це запитання я не отримала, тому, розвернувшись, іду у протилежний бік від дуба. Не можу впоратися зі страхом. Я хоч бачила цього чоловіка всього кілька хвилин, але він здався мені надто молодим для того чоловіка, про якого всі розповідають. І бабуся про нього часто розповідала. Вона називала його хранителем лісу. 

Бабусі вже немає, а вона ж, на хвилиночку, прожила до глибокої старості. Спантеличено кліпаю, бо цей чоловік на стежці справді молодий. Йому приблизно під сорок, а може, й молодше, хоча через його бороду важко сказати, скільки йому років. 

А може, це не той, про кого легенди ходять? Тоді хто це? 

Мені стає іще страшніше, прибавляю ходу. 

Хоча бабуся часто розповідала, що цей хранитель зачарованого лісу шукає своє кохання. Розповідала, що колись, ще у сиву давнину, його прокляла чорна відьма, прирікши на вічну самотність. Саме тому він віками бродить цим лісом та шукає свою кохану. І бабуся бачила його ще дитиною. Чомусь у моїй уяві малювався старий дід, а тут молодик. 

Мороз пройшовся по спині. Не знаю, кого я зустріла на стежці, але вирішую, що вже не хочу йти до цього дуба. Краще приїду іншим разом.