Глава 1

ОФРИНА 

Іду втоптаною лісовою стежкою до старезного дуба бажань. Через це дерево цей ліс називають зачарованим. А сам дуб називають деревом бажань, бо кажуть, хто, торкнувшись його, загадає бажання, то воно неодмінно збувається. Хоча в кого як. У когось уже наступного дня, у когось через тиждень, а в когось навіть через рік. Маю надію, що моє бажання здійсниться швидко. Принаймні три роки тому мені це обіцяла бабуся. Вона в мене мольфаркою була. Ще з малечку казала, що на мені лежить прокляття — вінець самотності. Але це закляття можна зняти лише біля старого дуба. 

Осінній ліс зустрів мене густим туманом та сирістю. 

Приїхавши сюди, я припаркувала авто на узбіччі та, прихопивши довгу палицю, яку, схоже, хтось загубив, і от йду лісовою втоптаною стежкою. Розумію, що потрібно було брати гумові чоботи на ноги, а не білі кросівки, але вже пізно. 

Під ногами чвакає волога. У повітрі витає різкий запах свіжої хвої та прілої щетини. Люблю осінній ліс, але сьогодні мені в ньому некомфортно. 

Зупиняюся й озираюся довкола. Повсюди клубочиться сивий густий туман. Заледве видно товсті стовбури сосон. Зверху шумлять крони височенних дерев. І тишу час від часу розтинають дивні звуки, схожі на крики чайок чи то, може, якихось інших птахів. Від цих звуків здригаюся, аж волосся дибки стає. 

Виходжу на галявину, зарослу верболозом, по якій хвилею пройшовся подих вітру. Оглядаюся, в лісі ні душі, а я вже трохи вглиб лісу зайшла. Кажуть, люди сюди рідко ходять. Навіть грибники та мисливці оминають цей ліс. І лісники сюди не заходять. Уже неодноразово пробували робити вирубку, але кожного разу щось стається, тому цей ліс залишили як заповідну, а неофіційно — аномальну зону. А ще кажуть, що ті, хто приходять до старого дуба загадувати бажання, часто бачать тут чоловіка, схожого на Єті. Розповідають, він кремезний, високий і схожий на чудовисько. 

Труснувши головою, хмикаю. Надворі двадцять перше століття, а я у всякі нісенітниці вірю. Зітхаю, бо ж при всьому скептицизмі я тут і таки йду до старого дуба, аби загадати бажання. 

Ще з хвилину постоявши, таки продовжую йти стежкою, що веде у верболіз, якому, здається, ні кінця, ні краю немає. 

Дивні звуки лише посилюються, і вітер, який щойно здавався легким, різко посилюється. Мене це неабияк лякає. Зупиняюся, адже вихор підхопив пожовкле листя й кружляє його в повітрі. Чую жалібне курликання журавлів, але не бачу їх через густий туман, який щоразу ніби стає іще густішим. І здається, я бачу наперед себе лише на витягнуту руку. 

Пройшовши ще декілька метрів, я дивуюся, адже вітер раптово зник так само, як і з’явився. У лісі знову стало тихо. Видихаю й продовжую обережно йти, але тепер під ногами дуже мокро. 

Не знаю, скільки я пройшла, але мене насторожує мертва тиша, яка запанувала в одну мить. Моє серце пришвидшує ритм. Мені страшно. Раптом мою увагу привертає дубове листя, яке летить перед очима. Але я здивована, бо воно рухається наче в уповільненому кадрі. Здається, наче повітря стало надто густим. Помічаю ще декілька пожовклих листків, які летять так само, повільно падаючи донизу. 

Здригаюся, бо десь неподалік наче угукнула сова. Оглядаюся, але навколо — дзвінка тиша. Скидається на те, що навіть крони завмерли й не шумлять. 

Може, повернутися? — промайнуло в голові. Але як же моє бажання? Я ж обіцяла покійній бабусі, що обов’язково прийду сюди. Тому я мушу продовжити свій похід. 

Повертаюся і втрачаю вміння спілкуватися, мене сковує страх, адже переді мною стоїть здоровенний мужик із чорною, мов смола, бородою, довжиною до пояса. Одягнений у чорний одяг із шкіри, наче середньовічний лицар. Тільки коня не вистачає. 

Нелюдський крик злітає з моїх вуст. Помічаю, як дикі качки злітають із верболозу, але я навіть поворухнутися не можу, стою, наче мене прикували до землі. А холодний погляд чорних очей навпроти ніби проходить наскрізь мене.