*******

І все ж таки мені вдалося зберегти рівновагу духу при тій зміні, яка охопила мене від дивовижного видовища цього міста, що повстало з глибин древності. З'явилося бажання проникнути в його вікові таємниці і дізнатися, що за істоти були ці лемурійці, і як вони співіснували з цим світом.

По мірі обльоту місцевості мені стало ясно, що завширшки місто мало свої межі, тоді як його довжина, вздовж гір, здавалася нескінченною.

 За лише йому одному відомою ознакою, Валіус вибрав місце для посадки нашого вімана. Але одна річ, дивитися на місто з космокатера, і зовсім інша - самому ступити всередину цих стародавніх стін, розуміючи, що їх вік обчислюється сотнями тисяч років. Ми відчували себе порошинками на вулицях цього лемурійського міста. Я зачаровано озирався довкола, Титани завмерли в пошані до його жителів, а храмовники у захопленні склали руки на грудях. Інакше, ніж благовісним острахом, цей стан було не назвати. До того ж, тут ще домішувалося відчуття якоїсь космічної аномалії.

Навколо нашого місця посадки стирчали безформені руїни, а трохи далі виднілася величезна фортеця, у вигляді п'ятикутної зірки, зі знесеним дахом. Ця фортеця була викладена з гігантських відполірованих блоків, завдовжки близько шести метрів, а завширшки та висотою – близько трьох. На одному блоці я нарахував більше двадцяти кутів, і всі вони були ідеально підігнані до сусідніх блоків.

При більш детальному огляді склалося враження, що жителі міста не залишили його в паніці, захоплені раптовим страхом, а покинули заздалегідь. І тут не могло йтися про різке вимирання, а швидше за все, жителі знали про майбутню катастрофу, і пішли з міста заздалегідь - на пошуки більш надійного укриття, ближче до вершин гір.

Почало темніти, і в світлі Венери ми помітили колію, яку залишив якийсь механізм, схожий на всюдихід. Цією колією ми попрямували до зруйнованих будівель, що виднілися вдалині. Незабаром колія пішла між високими стінами, і вийшла на відкритий простір, де був величезний кратер в землі. Біля кратера не було жодних залишків будівель, але були місця, покриті якимсь скляним матеріалом, схожим на пісок, оплавлений при дуже високій температурі. Колія огинала ці місця, ніби гусениці не могли пересуватися такою гладкою поверхнею, і вела до центру кратера, де знаходився чорний отвір величезного діаметру.

У горлі в мене почало дерти, що вказувало на пристойний тут рівень радіації. Тамплієри почали покашлювати, не розуміючи, чим викликано це лоскотання в горлі. Я з розумінням кивнув у бік кратера і запитав:

- Валіусе, чим викликаний такий підвищений рівень радіації?

- Багато років тому, щоб проникнути в підземний світ цивілізації Деро, Срібний Легіон завдав точкового ядерного удару в цьому місці. Через горловину цього кратера ми проникли в підземне лігво козодоїв. Багато скарбів тоді було знайдено Легіоном, вилучено та доставлено до Євронуса. Але то були жалюгідні дрібниці. Козодої мають величезну кількість дивовижних артефактів, і головним з них є Чаша Ковчега Атлантиди. Але знайти її ми не змогли, тепер вся надія на вас.

- В ході своєї експедиції ми з'ясували одну деталь, – продовжив Валіус. – Все, що роблять козодої, присвячене виключно продовженню їхнього існування. Якимось невідомим способом вони зуміли досягти, свого роду, безсмертя. Вони налагодили свою біохімію, і постійно оновлюють свої козлячі тіла. Козодої панічно бояться втратити цю свою здатність, яка пов'язана з Чашею.

- А ти уяви, Алексусе, яку могутність можна отримати, заволодівши знаннями козодоїв! – емоційно відреагувала Юлі-Ана. - Уяви, наприклад, якогось старіючого правителя Землі, який згоден буде заплатити будь-яку ціну, аби відстрочити свою невблаганну фізичну смерть!

- Слухай, Юлі-Ано, а у твоєму житті є хоч якась мета, не пов'язана з авантюрними задумами? - задав я їй зустрічне питання.

- Вибач, Алексусе, але людина міркує категоріями тих реальностей, серед яких була народжена та вихована, - відповіла вона. – А моя реальність з самого початку була задумана як авантюрна.

Валіус подивився на нас із деяким подивом, а потім вимовив з посмішкою:

 - Коли заволодієте Чашею, можете запитати у козодоїв про секрет вічної молодості, це буде дуже цікаво. А потім мені розкажете.

- Ну, а тепер вперед, рятівники Атлантиди! – Валіус із награним натхненням махнув у бік кратера. - Думаю, ви там зазнаєте таких пригод, які навіть уві сні уявити не можете. А я з Титанами чекатиму на вас біля входу в підземелля, в режимі постійного зв'язку.

 Ми підійшли до жерла кратера і побачили, трохи нижче рівня землі, платформу, що перекривала вхід. Можливо, вона чекала на повернення всюдихода, щоб спустити його в безодню, а можливо й ні. Біля цієї платформи виднівся початок мотузяної драбини, що висіла на стіні шахти.

 - Бажаю нам всім удачі, - сказав Туріел, наближаючись до драбини.

  - Не знаю я ніяких богів, але якщо хтось із них подбає про нас, то я буду йому щиро вдячний, - промовив Саріел.

  - Бог Єдиний, - сказала Юлі-Ана, - і я благаю його, щоб він не залишив нас своєю милістю.

 - Амінь, - закінчив Акібел, - на час нашої місії.

 Ми підійшли до драбини, перевірили її на міцність, і почали спуск у прірву. Внизу було дуже темно, і здавалося, що ця величезна дірка під нами веде до центру Землі.

- Ласкаво просимо до пекла, - попрощалася Юлі-Ана з сонячним світлом. - Нам випала честь потрапити до самого таємного та лихого місця на Землі. Добровільно йдемо в лапи до рудих чортів, які вже розігріли свої котли та сковорідки, чекаючи на нас. Мені здається, що нас відправили сюди відпрацьовувати свою земну карму, і, мабуть, не дуже гарну. І, якщо пощастить, то відпрацюємо на віка.