Розділ 4

Наприкінці коридору ми вперлися в мерехтливий овал силового поля, що охороняв золоті двері, на яких також були вигравірувані загадкові символи. Мені не хотілося навіть дивитися на ці двері, наче те, що ховалося за ними, несло в собі смертельну загрозу.

- Що за цими дверима? - запитав я, відступаючи назад від золотистого порталу, який мене налякав.

- Істини, які багато хто хоче взнати, - відповів Туарей, - і відповіді, які багато хто не хоче чути.

В моїх грудях виникла дивна напруга, і я зрозумів, що відчуваю тваринний страх. За дверима ховалися якісь страшні таємниці, і я нітрохи не сумнівався в тому, що не можу ігнорувати спокуси розгадати їх.

Зупинившись перед золотими дверима, Туарей натиснув на ручку у вигляді голови дракона, і плечем відчинив їх.

- Це «Камера Пізнання Вищого Розуму», - сказав Туарей, жестом запрошуючи мене до відчинених дверей кімнати.

Ступивши за Туареєм, я опинився в залі, що нагадувала гігантську лабораторію з глухими стінами, вкритими срібними панелями, з невідомими знаками на них. Повітря тут було стерильним і дуже холодним, а м'яке молочно-біле світло освітлювало кімнату з якогось невідомого джерела. Двері, через які ми увійшли, раптово загубилися в кільці таких же золотих дверей, розташованих по всьому периметру зали.

- Ти маєш сісти туди, - Туарей кивнув на масивне крісло, з металевою напівсферою за спинкою. Це потворне крісло випромінювало якусь зловісну напругу, і я відчув, як моє серце ритмічними ударами погнало кров по жилах.

- І ще я хотів би, щоб ти надав мені послугу, помолившись зі мною, - несподівано промовив Туарей.

- Кому?

- Будь-якій силі, в яку ти віриш. Самому собі, ангелу-охоронцю, Лорду, Єдиному Богу, це не має значення. Потрібно лише помолитися.   

Імператор склав руки на грудях і схилив голову. На якусь мить завагавшись, я все таки скопіював його жест.

Помолившись, я повільно наблизився до крісла. Моє тіло одразу заніміло, почався озноб, і я насилу подолав сильне бажання вискочити звідси, і побігти куди очі бачать. Якусь мить я не відчував нічого, крім жаху, дивлячись на це крісло. І тільки тепер я зрозумів, як сильно я перебільшував свою силу та мужність. Сідаючи в крісло я відчув, як стиснулися мої нутрощі від передчуття смертельної небезпеки. І тут же металеві затискачі вислизнули з потаємних отворів, міцно обхопивши мої груди, руки та ноги.

- Це генератор психічної енергії, пристебнутим ти будеш у відносній безпеці, - пояснив Туарей. - Будь ласка, повір мені, я бачив результати зневіри.

Я помітив, як його пересмикнуло від останніх слів.

- Я скажу тобі дві речі, які жодна людина не почує, не опинившись в цьому залі. По-перше, почавши, ти маєш йти до кінця. По-друге, щоб досягти чогось, щоб побороти щось, ти маєш усвідомлювати небезпеку. Деякі особи увійшли до цієї зали, і ніколи звідси вже не вийшли. Коли Розуму дали час заспокоїтися, їх тут не було. І більше їх ніхто не бачив ні в цьому світі, ні в інших світах. Щоб вижити, ти маєш бути стійким. Здригнешся, загубишся, і все, кінець.

- А якщо я відмовлюся від випробування? - запитав я.

- Повернути назад ще небезпечніше, ніж рушити вперед, набагато небезпечніше, - в словах Туарея відчувалася щирість.

- Всі Хранителі проходять подібне випробування? – я відчув, що запитав дурість.

Фігура Туарея, в дверях, здалася мені величезною.

- Розум плете візерунки з твоїх власних думок та почуттів, і вони стають міцнішими за сталепластик. Але страх вбиває розум, тому страх потрібно пропустити крізь себе, не дати йому затриматися в собі. Хоча, цей страх змусить тебе бути обережним, а обережність збереже тобі життя. Тому ми використовуємо його як випробування. Ти повинен захотіти стати Хранителем найбільше в світі, і бути готовим зустрітися з будь-ким і будь-чим, і перемогти його. Така основна вимога до Хранителів.

- Що чекає на мене в кінці випробування?

- Кожен отримує щось своє.

- Мені справді загрожує небезпека, якщо я відмовлюся? Мені здається, що ви використовуєте мене в якомусь експерименті.

- В тебе немає вибору, Алексусе. Щоб відродитись, тобі треба вмерти. Це не так страшно, як тобі здається.

Від жреця повіяло жалістю до мене.

- Ну що ж, Алексус, починаємо.

- Як скажеш, Імператор Атлантиди.

Сумно посміхнувшись, Туарей вийшов за двері. Двері зачинилися, злившись із стіною, і не залишивши навіть натяку на своє існування.

Я озирнувся, намагаючись не звертати уваги на горло, що пересохло. Візерунки на стелі затуманилися, і почали втрачати свої форми. Раптом кімнату наповнив дзвінкий голос Туарея, який звучав наче звідусіль: довкола мене, і в мені самому.

- Ти перебуваєш всередині псі-генератора. Важке випробування, якому ти піддаєшся, давнє та жорстоке, - це випробування твоєї віри. Невдача означає загибель, втрату не тільки життя, але й душі...

Я стиснув кулаки так, що аж піт проступив на долонях. Я відчув, як повітря в приміщенні почало рухатися, немов холодні електричні розряди перебігали з одного атома на інший. Виникло відчуття якоїсь активності, що швидко наростала.