Розділ 3

Наш подальший шлях пролягав із плоскогір'я вниз, в долину, що тяглася на десятки кілометрів. Скелі поступово змінилися більш пологими пагорбами та пасовищами, в повітрі стояв тонкий аромат квітів. По всьому шляху я милувався туманними долинами, гірськими ущелинами і кратерами вулканів, що повільно димилися. Неспішно пропливали бліді хмари, росою поблискувала трава. Біля підніжжя чергової гори ціла зграя великих, але невідомих мені птахів, з шумом злетіла над кущами. Повсюди лежала буйна та соковита рослинність, росли величезні пурпурові кущі, що дуже нагадували кактуси. Небо було червоного відтінку, як розбавлена водою кров; трава, що коливалася на вітру, відливала рожевою іржею. Дорога була нерівною, раз за разом траплялося каміння, коріння дерев і глибокі промоїни. Атланти попереду мене підскакували в сідлах, на всіх цих вибоїнах, і голови в них моталися в різні боки, як у ляльок.

На незліченних пасовищах, по дорозі нашого слідування, я спостерігав величезні стада казкових істот. Це був результат маніпуляцій інопланетних цивілізацій з ДНК людини та різними видами тварин, а також експерименти підземних цивілізацій у галузі генної інженерії. В цих резерваціях я спостерігав стада слонів з ведмежими головами, траплялися велетенські ящери, схожі на динозаврів, тигри та леви величезних розмірів, мавпи з рогами оленя, люди з кінськими головами, та коні з людськими ногами та рогами. Там були рептилії з тулубом крокодила, та ногами, дуже схожими на людські руки. У деяких голови одночасно нагадували морду кішки, собаки та людини. Ще були прообрази коней, корів, овець та верблюдів, які дивно поєднувалися з людськими головами, пташиними крилами та риб'ячими плавниками. Іноді траплялися циклопи з одним оком, завбільшки з тарілку. В небі описували кола люди-птиці, ледве змахуючи шкірястими крилами, і потрясаючи простір пронизливими криками. Ці жахливі гібриди не відповідали жодним біологічним закономірностям, які існували в моїй уяві.

Мій розгублено-переляканий вигляд змусив Туарея звернутися до мене з деякими поясненнями:

- Це генетичний заповідник нашої імперії. Ця сумбурна гармонія допомагає пізнавати світ, через потворність цих створінь. Чим менш правдоподібною є істота, тим чіткіше вимальовується істина. Коли атлант дивиться на ці дивні істоти, його уява оживає, і він починає шукати істини, приховані під гидотою цих видів. Святі істини краще пізнаються в потворних тілах, ніж у шляхетних. Так легше вберегтися від помилки.

Іноді над нами пролітали птеродактилі, на спинах яких було закріплено коші з атлантами. За цими стадами доглядали пастухи з електрошокерами, у формі знаків запитання, з нижніх кінцівок яких вистрілювали блискавки.

Подекуди я бачив самотні двоповерхові ферми атлантів, зі скла та дерева, які розташовувалися в шаховому порядку, на відстані двох-трьох кілометрів одна від одної.

Воїни, що входили до свити Туарея, були мовчазними та похмурими. Ніхто не оглядався по сторонах, кожен напружено дивився в спину попереднього. Ці дивовижні триметрові красені були одягнені в блискучі срібні комбінезони, з такого ж кольору металопластиковими накладками. Ліве передпліччя кожного вершника прикрашав шеврон із зображенням змії, що кусала свій хвіст; праве передпліччя - золотий дракон. На грудях та спині красувалися величезні червоні хрести, розпізнавальні галактичні знаки земного людства, - розгорнутий куб утворював хрест, вписаний в круг. До кожного сідла, на шкіряній перев'язі, була приторочена рушниця дивної конструкції, і знайомі вже мені електрошокери, у формі знаків питання. Як мені потім стало відомо, цих воїнів було не так багато, – сто сорок чотири Титани Атлантиди. Вони раптово з'являлися там, де на них не очікували, а потім знову йшли в нікуди. Воюючи в різних місцях, вони не сподівалися ні на остаточну перемогу, ні на тривалий мир. Разом з тим, вони не залишали ймовірному випадку жодних лазівок.

Ми рухалися вперед, під стукіт кінських копит і порипування сідлової шкіри, і ці звуки ще більше притупляли мою стомлену свідомість. То кроком, то галопом, мчав підрозділ Срібного Легіону, гнаний невідомою силою до примарної мети.

Від тривалої скачки мої м'язи задеревеніли, а тіло налилося свинцем. Але я не хотів показувати свою слабкість, бо дізнався від Туарея, що в них за плечима був вже не один такий перехід, у пошуках Хранителів.

Наприкінці дня переді мною постало величезне місто Євронус, - столиця Атлантиди, оточена високими гранітними стінами. Під теплими променями сонця місто відливало золотом і сріблом, подібно до дорогоцінної корони. На певній височині, і правіше від головних воріт, було викладено людське обличчя з чорного граніту, прикрашене дорогоцінним камінням та благородними металами. Це було величезне зображення чоловіка середнього віку, страждальне обличчя під терновим вінцем. Що то був за лік, я так і не взнав ніколи.

Ми проїхали величезну блискучу браму, прикрашену дивовижними мозаїками. За воротами починалася країна чудес, де найскромніша будівля виглядала царським палацом, на які я дивився широко розкритими, від здивування, очима. Тут десятки різних мелодій злилися з гомоном натовпу в одну величну мелодію, сповнену радості та натхнення. Аромати ніжних пахощів та гострих прянощів розносилися в повітрі, ніби тут були зібрані всі найприємніші запахи світу.

Повз нас гордою ходою проходили атланти, – здорова та життєрадісна раса триметрових гігантів. Вже потім я дізнався, що жили вони довго, близько тисячі років, бо мудрість Всесвіту нескінченна, і потрібно було багато часу, щоб пізнати її хоч трішечки.