Розділ 2

Свідомість воскресла, туман розсіявся, але його замінив нестерпний біль. Потім повільно, дуже повільно, біль відпустив. Він відпускав мене довго, майже тисячу років: а я лежав на кам'яній поверхні, здригався і судорожно хапав ротом гаряче повітря. Мене охопив страх, як людину, яка не розуміла, - жива вона, чи вже мертва. Крок за кроком приходило усвідомлення реальності. Я дуже повільно приходив до тями: свідомість повернулася, але тіло все ще було налите свинцем. Я спробував поворухнути пальцями рук та ніг, проте впевненості, що мене супроводжував успіх, не було. Через деякий час я почув якийсь шум у голові. Невдовзі цей шум потроху вщух, і я зрозумів, що це стукала, у вухах, моя власна кров. Потім я відчув, як б'ється моє серце, і згодом в очах прояснилося. Безформні згустки світла і темряви перетворилися на дерева та скелі.

Незабаром я вже сидів на камені, і розмірковував про своє становище. Не залишилося ні почуття часу, ні простору, ні пам'яті про попереднє життя. Наче моє життя та свідомість виникли заново. І мене не покидало відчуття якогось руху в глибинах пам'яті, якісь уривки подій, які ніяк не могли з'єднатися. Мені було не по собі від того, що я не міг нічого  згадати. Я почувався самотнім, занедбаним і не зовсім справжнім. Якимось не самим собою.

Я підвівся і почав крутити руками та ногами. Трохи побоксував із тінню, зробив кілька глибоких присідань. Моє тіло горіло вогнем, проте сили поступово поверталися. Розминаючись, я уважно оглядав місце, куди мене занесло. Навколо було тихо, і тільки якимось сьомим чуттям я вгадував напрямок вітру, що дув з гірських вершин, зліва від мене.

Я був на горі, на гірському плато. На яскраво-блакитному небі, з неприродним металевим відливом, світило сонце. Мирні та спокійні хмари, підсвічені помаранчевими та рожевими променями, повільно пливли над моєю головою. Навколо був краєвид неперевершеної краси: ліворуч величні гори в снігових шапках, закутані в темно-зелені мантії хвойного лісу, позаду величні скелясті вершини губилися в хмарах, а під ними були схили, що поросли шовковистою травою. Я вдихнув на повні груди, вбираючи в себе пахощі прекрасної землі: аромат якогось вільного та дикого світу. Що пекла не існує я точно знав, але це місце було схоже на рай. В якомусь віддаленому куточку підсвідомості тоненький голосок набридливо питав: «Де я? Що я тут роблю?" Тоді як друга частина свідомості подібних питань не задавала.

Це був інший світ, який здавався то кришталевим, то блискучим та кольоровим. Праворуч, далеко в долині, виднілися сині озера. В спекотному повітрі не відчувалося жодного коливання вітру. Лише іноді раптові пориви невідомої енергії обпалювали мої збуджені почуття. Почуття страху повільно відступило, змінившись занепокоєнням. Я втягнув в себе вологе, гаряче повітря, і відчув слабку незадоволеність, ніби в повітрі не вистачало якогось важливого елемента, до якого звикли мої легені. Повітря тут було трохи іншим.

Наближалися сутінки. Небо пофарбувала слабка жовтизна, і сонце зайшло за горизонт. Я чув далекий вітер, але не відчував його. Повітря здавалося прохолодним, але не холодним. І тут я спитав себе, цілком свідомо: що зі мною буде? Чужак у незнайомому світі, який не має поняття, кому тут можна довіряти, куди йти і в який бік дивитися.

Якийсь одяг на мені був, тільки треба було знайти їжу. І ще одне: мені потрібне було спілкування з людьми. Якщо такі, звичайно, були в цьому світі…

Я знайшов заглиблення в скелі, яке могло дати мені притулок на ніч, і захистити від несподіванок. Лежачи на прохолодному камені, я дивився на розсіяні по нічному небі зірки – єдине, що було мені знайоме в цьому світі. Можливо, саме думка про це не давала мені довго заснути. А може то був страх, більше ніколи не прокинутися?

Цієї ночі мені наснився дивний, тривожний сон про океан, і про білопарусні кораблі. На них, зі сходу, припливли ті, чия могутність простягалася над усім земним, і кого люди називали Богами. Вони прийшли під звуки труб, і були оточені безсмертним ореолом, який не гас навіть тоді, коли руйнувалося все: і влада, і гори, і весь світ. І з ними прийшла музика сфер, у вигляді чарівного космічного срібного дощу, такий собі екстаз у світі білих променів. Звучання музики сфер  не підкорялося Богам, тому що в ній була воля самого Творця, перед яким схилялися навіть Боги, його Сини. Я знав, що ніколи раніше не бачив цього воїнства, бо це відбувалося дуже давно, але цю музику я вже колись чув у своїх снах. І тут піднялася величезна хвиля з піною на гребні, і вона все росла та росла, поки не закрила небо і не поглинула сушу. І ця хвиля накрила мене. З моторошним криком я прокинувся.

Навколо мене стояли дивні триметрові воїни, в сріблястих комбінезонах. Вони відсахнулися назад, коли я закричав уві сні, але потім пропустили вперед того, хто був їхнім ватажком. На ньому був білий одяг, обшитий золотою канвою; на зап'ястях виблискували дивовижні браслети у вигляді змій, що кусали свій хвіст. На грудях висіла велика кругла золота пластина із зображенням кола, розділеного на чотири частини, і з незрозумілими ієрогліфами. Вузьке обличчя, з приплеснутим носом та тонкогубим ротом, здавалося безтурботним. З його очей випромінювалася сила, що діяла як удар. Я не міг визначити його вік, але мені здалося, що він був дуже древнім. І водночас це була людина, позбавлена віку. Всі воїни, що його оточували, були зростом близько трьох метрів.

- Піднімись, коли перед тобою стоїть Імператор Атлантиди! – пролунав телепатичний голос у моїй голові.

З його оточення вийшов красень-гігант з обвітреним обличчям, немов висіченим із каменю. Він грубо схопив мене за куртку, змусивши підвестися. Мене проткнув гострий погляд його золотисто-василькових очей; холодний, як зимовий світанок. Він ніби оцінював мене в своїй голові, і жодна рисочка його обличчя не видала того, яким виявився результат цього оцінювання.