Невидима нитка Серця

Настав час, коли зорі почали бліднути, поступаючись місцем першим променям земного сонця. Луніс відчув, як його лійка стає легкою, мов пір'їна, хоча в ній ще залишалося трохи зоряного пального.

— Моя подорож у формі квітки добігає кінця, — тихо промовила Аміс, і її голос був чистим, як вранішнє повітря. — Коли сонце зійде повністю, я стану чимось іншим. Твоя турбота приручила мою душу, Лунісе, і тепер мені зовсім не страшно розчинитися у цьому великому просторі.

— Але як я знайду тебе, якщо ти не будеш квіткою? — вигукнув хлопчик, і в його голосі почувся острах втрати. — Я звик бачити твої білі пелюстки щоночі. Що я поливатиму, коли тебе не стане на тому пагорбі?

Аміс усміхнулася своїм останнім пелюстковим подихом, який долетів до самого Місяця:

— Ти шукатимеш не очима, мій маленький друже. Очі бачать лише оболонку, а вона завжди змінюється. Коли ти почуєш запах вітру або побачиш, як тремтить світло в ранковій росі — це буду я. Ми більше не двоє істот на різних планетах. Ми стали однією таємницею, яку неможливо виміряти кроками.

Коли остання золота крапля впала з лійки, на місці Аміс спалахнула яскрава іскра і стрімко здійнялася вгору, ставши ледь помітною зіркою, якої раніше не було на небі.

Луніс стояв на краю Срібнолика, опустивши порожню лійку. Він більше не відчував важкості обов'язку чи болю самотності.

Тепер він знав: де б він не був, Аміс була частиною його власного сяйва, а він — частиною її земного подиху. Чи став він тепер квіткою на Місяці, чи вона стала мешканкою неба?

 Всесвіт мовчав, але ця мовчанка була сповнена любові, яка не потребує слів, щоб бути справжньою.

FIN