Остання битва

Артем стояв у залі Серця, відчуваючи, як його нова сила пульсує в кожному русі. Марко дивився на нього з сумішшю страху і захоплення: тепер Артем був Хранителем, а він — людиною, що все ще залишалася такою ж, як раніше.

Найманці, які вижили, увірвалися в залу. Їхні обличчя були сповнені жадоби й люті.

— Віддай Серце! — кричав ватажок зі шрамом. — Воно наше!

Артем підняв руки, і енергія Серця розлилася по всій залі, утворюючи невидиму стіну. Стріли і кулі розсипалися в повітрі, немов у кам’яному мареві.

— Ви не розумієте, що це за сила! — промовив Артем. — Якщо ви спробуєте силою забрати її, прокинеться Сплячий!

Найманці сміялися, але їхній сміх обірвався. Земля здригнулася. З підземної ріки виринула величезна тінь, що піднімалася вище колон — Сплячий. Його щупальця здіймалися, тягнучи за собою воду та уламки, а очі світилися глибоким червоним світлом.

Марко похолов.

— Ми… ми його розбудили…

Артем відчув прилив сили. Його тіло стало невразливим, руки — джерелом невидимої енергії. Він простяг їх до Сплячого: енергія Серця обвила істоту, як ланцюги, почала стримувати рух щупалець.

— Ви будете зупинені! — голос Артема луною рознісся залом. — Ніхто не отримає контроль над цим світом!

Сплячий вирвався на свободу, ревів і бився, але Хранитель повільно, крок за кроком, приборкував його. Найманці, сповнені жаху, намагалися втекти, але один за одним зникали в потоці енергії або падали в ріку.

Марко стояв поруч і бачив, як Артем — людина і сила одночасно — керує стихією, не даючи Сплячому прорватися.

— Артеме, швидше! — крикнув Марко. — Вони намагаються прорватися до виходу!

Артем простяг руку і створив енергетичний бар’єр, що розчинився в повітрі, але назавжди закрив тунель. Сплячий завив, але його влада більше не поширювалася на поверхню.

Коли буря стихла, залу заповнив спокій. Серце острова світилися м’яким золотим світлом, а найманців не залишилося.

Артем і Марко піднялися вузьким тунелем до поверхні. Повітря було свіжим, а сонце сіяло яскраво. Джунглі виглядали звичними, але тепер вони здавалися тихими й спокійними після хаосу підземелля.

— Ми вижили, — видихнув Марко, роздивляючись горизонт. — І навіть більше… ти справді став Хранителем.

Артем дивився на острів. Він відчував кожну скелю, кожну ріку, як частину себе.

— Це ще не кінець, — сказав він. — Але тепер я знаю: цей острів не просто скарб чи прокляття. Він — частина рівноваги світу. І я його захищатиму.

Марко похитав головою з посмішкою.

— Ну що ж, Хранителю, може, тепер ми підемо і знайдемо щось трохи менш смертельне, ніж древні підземелля і пробуджені монстри?

Артем усміхнувся.

— Може. Але я знаю одне: справжні пригоди тільки починаються там, де страх зустрічається з відвагою.

І вони пішли в джунглі, залишивши позаду печери, тіні піратів і Сплячого. Тепер острів належав не злу, а Хранителю, і його історія продовжувалася — нова, невідома, але сповнена надії.