Серце острова

Тунель, що відкрився перед ними, вів углиб землі. Повітря ставало все холоднішим, а стіни світилися м’яким зеленкуватим сяйвом, яке не потребувало ні смолоскипа, ні ліхтаря. Камінь здавався живим — він пульсував, як серце.

Артем ішов попереду, уважно придивляючись.

— Це вже не схоже на печеру, — прошепотів він. — Це… щось інше.

Марко кивнув.

— Наче ми йдемо в нутрощі живої істоти.

За кілька хвилин хід розширився, і вони вийшли у величезний зал. Стіни й підлога світилися світлом, що нагадувало сяйво морських глибин. У центрі зали стояла куля — прозора, як кришталь, у якій сяяли мільйони зірок. Вона нагадувала шматок самого неба, заточений під землю.

Артем підійшов ближче. Його серце шалено калатало.

— Це не робота людей… навіть не богів. Це щось космічне.

І тут у їхніх головах прозвучав голос. Не звук, а чиста думка, що розливалася всередині мозку:

“Ви дійшли до Серця. Ви — перші за багато віків, хто вистояв. Тепер почуйте правду.”

Артем і Марко завмерли. Голос був одночасно і лагідним, і жахливим.

“Цей острів — не прокляття й не скарб. Це маяк. Він був створений задовго до ваших морів і кораблів. Створений тими, кого ви назвали б богами, а ми — просто мандрівниками зоряних шляхів. Вони залишили тут силу, щоб стерегти світ від того, що спить у глибинах океану. Бо є давніший, темніший розум, який одного дня прокинеться…”

Куля спалахнула, і в її глибині Артем побачив видіння: чорна безодня океану, і з неї повільно піднімається щось гігантське, з тисячами очей і щупальцями, довшими за кораблі. Від одного погляду на нього серце холонуло.

Марко закрив обличчя руками.

— Господи… Це справжнє зло.

Голос продовжив:

“Ми дали людям шанс. Ми сховали Серце тут, і ті, хто прийшли після нас — пірати, племена, шукачі скарбів — бачили тільки уламки правди. Вони поклонялися нам, боялися нас, але ніхто не зрозумів головного. Цей острів — ключ. Якщо Серце впаде в руки злих, воно розбудить Сплячого. Якщо ж ним скористається гідний… він зможе зупинити темряву.”

Артем тремтів, але зумів запитати:

— Чому я? Чому саме я повинен це чути?

Відповідь прийшла одразу:

“Бо ти зробив вибір не віддати своє життя сліпо, а битися. Бо ти не прагнув золота. Бо ти бачив у смерті жах, але пішов далі. Ти — той, хто може вирішити долю.”

Куля раптом затремтіла. По залі пролунав гуркіт. Десь позаду почулися крики — ті самі найманці, що залишилися живими, таки знайшли шлях у тунель. Їхні голоси розносилися луною:

— Швидше! Тут скарби!

Марко зблід.

— Якщо вони торкнуться цієї кулі…

Артем дивився на Серце. Воно тремтіло, чекаючи рішення.

— Або ми його захистимо, або весь світ загине, — сказав він, і в голосі не було страху, тільки рішучість.

Голос у голові промовив востаннє:

“Тоді обери. Серце віддасть свою силу тільки одному. Але той, хто візьме її, більше не буде тим, ким був раніше.”

Світло стало сліпучим. Крики найманців уже лунали зовсім близько. Артем простягнув руку…