Виклик

Гігантський морський змій здіймався над озером, його луска виблискувала зеленими іскрами від світла смолоскипа. Очі світилися, наче два маяки, що дивилися просто в душу Артема.

— Віддай своє життя… — повторив він. — І вихід відкриється.

Артем відчував, як ноги підкошуються. У голові звучав голос: “Пожертвуй собою — і Марко врятується”. Але інший, сильніший, шепотів: “Це обман. Вони вже забрали сотні душ. Чому мають зупинитися тепер?”

Він стиснув ніж і підняв смолоскип.

— Ні! — вигукнув Артем. Його голос луною прокотився залом. — Я не віддам вам своє життя. І я не віддам вам душі своїх друзів. Якщо ви — хранителі, то мусите перевіряти мужність, а не жертовність!

Статуї завмерли. Морський змій нахилив голову ближче, випускаючи з пащі гарячий туман.

— Ти кидаєш нам виклик, смертний?

— Так! — закричав Артем, відчуваючи, як у грудях розгоряється полум’я. — Якщо цей острів — випробування, то я пройду його не як жертва, а як боєць!

Марко, ошелешений, схопив його за руку:

— Ти здурів?! Це ж не люди, їх не перемогти!

Але було пізно. Символи на моноліті спалахнули яскравим світлом, наче відгукнувшись на слова Артема. Із підлоги піднявся кам’яний круглий майданчик, утворюючи арену.

Хранителі відступили, утворюючи коло. Морський змій піднявся вище, його тіло обвило колони залу.

— Тоді доведи, що гідний! — прогримів він. — Переможи тінь, яка є відображенням твоїх страхів.

Перед Артемом виросла фігура. Це був… він сам. Тільки блідий, із мертвими очима й обличчям, перекошеним від ненависті. У руках двійник тримав таку ж зброю — ніж і смолоскип.

— Це твоя слабкість, — прогримів голос. — Якщо переможеш себе — відкриєш шлях. Якщо впадеш — станеш ще однією тінню нашої святині.

Артем відчув, як у жилах клекоче кров. Його двійник кинувся вперед, удари були точні й жорстокі. Він боровся сам із собою — із сумнівами, страхом смерті, відчаєм після загибелі екіпажу.

— Я не слабкий! — вигукнув Артем, ухиляючись від удару. — Я живий! І буду боротися до кінця!

Він зібрав усі сили й ударив смолоскипом у груди тіньового двійника. Полум’я розгорілося, і темна постать завила, розсипаючись на шматки.

Майданчик задрижав. Символи на моноліті засвітилися золотим сяйвом. Кам’яні статуї схилили голови. Морський змій загуркотів, але вже не з погрозою, а з повагою.

— Ти переміг себе, смертний, — промовив він. — Це і є справжнє випробування. Ти відкрив шлях… але пам’ятай: далі на тебе чекає не скарб, а правда. І правда завжди страшніша за золото.

Земля розкололася, і перед Артемом і Марком відкрився новий тунель, звідки виривався холодний вітер.

Марко подивився на нього широко розкритими очима.

— Ти щойно кинув виклик самому острову… і вижив. Але якщо правда страшніша — то, може, ми ще пошкодуємо?

Артем стиснув кулаки.

— Може. Але тепер ми підемо до кінця.

Вони ступили в темний тунель, не знаючи, що попереду — остання і найнебезпечніша таємниця острова.