Пробудження

Пістолет, спрямований на Артема, блиснув у світлі ліхтаря. Найманець зі шрамом зник у полум’ї, але двоє його людей таки вижили. Один із них тримав зброю впевнено, другий нервово озирався, ніби сам боявся цього місця.

— Відходьте від моноліту, — наказав озброєний. — Зараз же.

Артем стиснув зуби. Він відчував, що той камінь — не просто прикраса. Його символи ще світилися слабким світлом від його дотику, і десь у глибині землі ніби гудів величезний барабан.

— Ви не розумієте, — сказав він тихо. — Це не скарб. Це… попередження.

Найманець лише зареготав.

— Я бачив досить попереджень. А тепер золоті статуї — мої.

Він наблизився до однієї з велетенських фігур, що зображала людину з риб’ячим хвостом. Простягнув руку й торкнувся її.

У залі запала тиша. На мить Артем подумав, що нічого не станеться. Але потім статуя ворухнулася. Її очі спалахнули блакитним полум’ям, і з рота вирвався низький рев.

— Господи… — прошепотів другий найманець, відступаючи.

Статуя повільно зрушила з місця, а за нею ожили й інші. Десять кам’яних істот повільно сходили з постаментів, утворюючи коло навколо моноліту. Їхні тіла тріщали, сипався пил, але рухи були чіткі й сильні.

— Ви нас розбудили… — загримів голос, що ніби лунав одночасно з усіх статуй. — Ви торкнулися забороненого.

Найманець відкрив вогонь. Кулі били в камінь, висікали іскри, але істоти не зупинялися. Одна з них махнула рукою, і кам’яний уламок, наче спис, прошив стрільця наскрізь. Він упав без звуку.

Другий найманець кинувся тікати в темний коридор, але зала замкнулася. Кам’яні двері грюкнули за ним, відрізаючи шлях.

Артем і Марко лишилися сам на сам із пробудженими вартовими.

— Що робимо?! — закричав Марко.

Артем дивився на моноліт. Його символи світилися все яскравіше. Він згадав слова старійшини племені: “Тільки обраний може пройти випробування”.

— Мабуть… вони чекають відповіді, — сказав він, хрипко ковтаючи слину.

Одна зі статуй нахилилася ближче. Її очі засвітилися сильніше.

— Людина… чому ти торкнувся нашої святині? Чому ти прийшов у наш світ?

Артем відчував, що від цієї відповіді залежить усе. Він ковтнув і заговорив:

— Я не прийшов за золотом. Я шукаю життя. Я хочу вибратися звідси і врятувати тих, хто ще залишився.

Статуї завмерли. Тиша затягнулася, і здавалося, що навіть вода в підземній ріці перестала текти.

Та раптом одна з фігур заревла:

— Брехня! Ви всі приходите за скарбом!

Вони рушили вперед. Артем і Марко відступили до моноліту, готуючись до безнадійного бою.

І саме тоді земля знову здригнулася. З глибини озера, що чорніло неподалік, виринула гігантська тінь. Вода розлетілася в різні боки, і над залом піднялася істота з тілом, схожим на морського змія, і головою, прикрашеною короною з кісток.

— Хранителі, досить, — прогримів її голос. — Це — випробування. Тільки один шлях веде до правди.

Очі чудовиська зупинилися на Артемові.

— Ти, чужинцю… чи готовий ти віддати своє життя, щоб відкрити вихід?

Марко схопив його за плече.

— Не слухай! Це пастка, як і Кроу!

Артем відчув, як його серце б’ється, мов барабан. Він стояв між двох смертей — кулею, яку ще кілька хвилин тому тримав біля скроні найманець, і тепер — жертвою, якої вимагали древні сили острова.