Підземна ріка

Гуркіт обвалу стихав позаду. Артем і Марко бігли вниз по вузькому кам’яному проходу, поки земля під ногами раптово не зникла, і вони впали у крижану воду. Потік підземної ріки підхопив їх і поніс у темряву.

Холод обпирав груди, у вухах шуміло, але Артем встиг схопитися за виступ скелі. Марко підтягнувся поруч, захлинаючись, та зберіг сили триматися.

— Це… не просто печера, — прохрипів він. — Це цілий світ унизу.

Артем підняв голову — і справді, смолоскип, який ще горів завдяки смолі, освітив гігантський зал. Стеля губилася десь високо, з неї спадали водоспади, що зливалися в ріку. На кам’яних стінах виднілися вирізані фігури — мореплавці, воїни, а посередині — велетенське око.

— Бачиш? — прошепотів Марко. — Це те саме око, що було на обеліску!

Артем не встиг відповісти — дно під ногами зникло, і течія знову підхопила їх, викинувши у велике підземне озеро.

Вони вибралися на берег. Повітря тут було густе, напоєне запахом сірки. Попереду здіймалися руїни — справжнє підземне місто. Кам’яні храми, зруйновані вежі, вузькі мости над прірвами. Вогні, що спалахували самі собою, освітлювали шлях.

— Це стародавня цивілізація, — сказав Артем, затамувавши подих. — Вони жили тут задовго до піратів.

Марко глянув на нього.

— І схоже, саме вони залишили ці пастки й прокляття. Але чому? Що вони приховували?

Раптом перед ними відкрився вузький тунель, який вів углиб міста. Його стіни були вкриті золотими пластинами, але всі вони мали тріщини, наче хтось колись намагався їх зламати.

Артем обережно ступив усередину. В ту ж мить під його ногою клацнуло — і з отворів у стінах вискочили десятки списів. Він ледве встиг відскочити.

— Чорт! — видихнув він. — Пастка.

Марко нахилився, придивився.

— Тут усе в пастках. Бачиш ці вирізьблені знаки? Вони попереджають, що далі — святиня.

Вони рушили обережніше. Кожен крок давався з напругою: стіни сипали камінням, підлога провалювалася, з отворів виривалися потоки вогню. Здавалося, сама земля не хотіла пускати їх далі.

Та коли вони нарешті вийшли з тунелю, перед ними відкрилася величезна зала. Посередині стояв монолітний камінь, вкритий стародавніми символами. Навколо нього — золоті статуї, що нагадували напівлюдей-напівриб.

Артем наблизився, провів рукою по символах і відчув, як у голові ніби заговорив голос:

— Ми, діти моря, заховали тут силу, що не належить жодній людині. Хто спробує її взяти — буде проклятий.

Артем відсмикнув руку, задихаючись.

— Це… не просто скарб. Це щось більше.

Марко дивився на нього злякано.

— Ти думаєш… це й є причина, чому Кроу і його люди були приречені?

Артем кивнув.

— Він не вкрав золото… він вкрав силу. І тепер вона прив’язала його до острова.

Їхні слова обірвав звук кроків. Із темряви позаду вийшли двоє найманців, ті, що вижили в печері. Один ніс ліхтар, другий тримав пістолет, спрямований прямо на Артема.

— Гарненьке місце ви знайшли, — сказав той із пістолетом, посміхаючись. — Але скарб належить не вам.

Артем і Марко зрозуміли: тепер вони не лише в пастці древніх богів острова, а й між кулею найманців і прокляттям, що прокинулося.