Сутичка в підземеллі

Крики, постріли й завивання тіней злилися у божевільний хор. Повітря було задушливим від диму та запаху пороху. Артем і Марко просувалися обережно, ховаючись за уламками кам’яних колон.

— Вівтар ось там, бачиш? — шепнув Марко, показуючи на масивну кам’яну плиту, що стояла посеред залу. На ній лежала чорна скриня, оббита залізом. Її поверхню вкривали ті ж символи, що Артем бачив на стінах.

Кроу помітив їх. Його очі загорілися сильніше.

— Живі… ще живі! — гулко промовив він. — Ви думаєте, зможете втекти?

Він підняв шаблю, і тіні піратів, немов маріонетки, відвернулися від найманців і рушили до Артема.

— Тікай! — закричав Марко, відштовхуючи його вбік.

Артем не послухав. Він схопив із землі уламок списа, кинувся вперед і вдарив тінь, що перша наблизилася. Істота завила, та інші продовжували наступати.

— Вогонь! — згадав Артем. Він кинув смолоскип у натовп. Полум’я охопило кількох тіней, і вони відступили, мов звірі від жару.

У цей момент у залу вбіг ватажок найманців із шрамом на щоці. Його автомат палив без упину, розриваючи повітря.

— Хлопче! — крикнув він Артему. — Веди нас до скарбу, і я тебе заберу з цього пекла!

— Ти божевільний! — вигукнув Артем. — Скарб — це пастка!

Та найманець лише зловісно всміхнувся.

— Пастка чи ні, але золото моє.

І він, не вагаючись, підбіг до вівтаря й торкнувся чорної скрині. На мить у залі запала тиша. Потім символи на скрині спалахнули криваво-червоним світлом, і з-під плити вирвався стовп чорного вогню.

Найманець закричав, але було пізно — його тіло спалахнуло, а душа, мов прозора тінь, вирвалася й полетіла прямо в руки капітана Кроу.

— Гарна жертва… — прошипів капітан, вбираючи силу.

Марко вхопив Артема за руку.

— Тепер або ніколи! Вівтар відкрив хід!

І справді — під плитою зяяла чорна розколина, що вела вниз, углиб острова. Але дорогу перегороджував сам Кроу.

— Ніхто не піде, — гримнув він. — Ви всі — мої!

Артем зрозумів: відступати нікуди. Він кинувся вперед, ухилившись від удару шаблі. Лезо з розпеченим шипінням врізалося в камінь. Артем ударив ножем, але клинок лише зрикошетив від плаща капітана, немов той був з металу.

— Ти слабкий! — зареготав Кроу, замахуючись знову.

Артем у відчаї схопив жменю золотих монет і кинув йому в обличчя. Кроу завив — метал, яким він сам був проклятий, палив його шкіру.

— Марко, зараз! — крикнув Артем.

Разом вони вдарили по скрині. Вона розкололася, і чорний дим, що століттями був замкнений усередині, вирвався з ревом. Тіні піратів завили, почали розчинятися в повітрі. Сам Кроу закричав так, що стіни затремтіли.

— Ви розірвали мої кайдани… але й самі прирекли себе! — його голос луною зник у вибуху темряви.

Артем і Марко, прикриваючи обличчя від пилу й уламків, кинулися в розколину під вівтарем. Вона вела вниз, у ще темніші глибини.

Позаду печера обвалювалася. Постріли найманців стихали один за одним, і лише крик капітана довго відлунював у підземеллях:

— Я знайду вас… навіть у пеклі!