Капітан Кроу

Зал печери здригався від гуркоту. Артем стояв посеред золотих монет, притискаючи смолоскип до грудей. Навколо, із темряви, виходили десятки тіней — розкладені обличчя, порожні очі, руки, що тяглися до нього. Але всі вони раптом зупинилися.

Із глибини залу пролунало важке рипіння. Кам’яна брама, вся у різьблених символах, повільно відкривалася. З неї вийшов він.

Високий, у чорному капітанському плащі, з трикутним капелюхом, на якому ще залишилося кілька пір’їн. Його шкіра була сірою, потрісканою, очі світилися кривавим вогнем. У правій руці він тримав іржаву шаблю, а в лівій — уламок чорного прапора.

— Нарешті… — його голос луною прокотився печерою. — Новий чужинець. Живий.

Артем відступив.

— Ти… Кроу?

Капітан вишкірив гнилі зуби.

— Я — тінь, яку сам прирік на вічність. Я — володар цього золота. І кожен, хто торкнеться його, віддає мені душу.

Монети на землі зашипіли, наче розпечене вугілля. Артем відсмикнув руку — на пальцях залишився кривавий поріз, ніби саме золото його вкусило.

Та раптом зал вибухнув гуркотом. Із верхнього проходу посипалися уламки, й униз спустилися люди з ліхтарями та зброєю. Це були найманці.

— От він! — крикнув їхній ватажок, кремезний чоловік із шрамом через щоку. — Хлопець знайшов скарб!

Вони підняли автомати. Але щойно світло ліхтарів торкнулося капітана Кроу, тіні завили й кинулися на непроханих гостей.

— Що за чортівня?! — вигукнув один найманець, відкриваючи вогонь. Кулі прошивали тіла тіней, але ті падали й піднімалися знову. Стіни печери затряслися від пострілів і криків.

Артем кинувся за кам’яний виступ, намагаючись не потрапити під перехресний вогонь. Він бачив, як один із найманців впав, а тінь у моряцькому одязі вчепилася йому в горло. Інший, осліплений жахом, кинув гранату в натовп, і вибух розірвав десятки скелетоподібних постатей. Але на їхньому місці з темряви виходили нові.

Капітан Кроу стояв нерухомо, спостерігаючи за кривавою бійнею, і сміявся. Його голос лунав, наче глухий удар дзвону:

— Ви самі прийшли до моєї пастки. Ваші душі тепер мої!

Артем зрозумів: ця печера не просто сховище. Це — в’язниця. Скарб був пасткою, а Кроу — його вічним сторожем.

Раптом збоку хтось схопив Артема за плече. Він уже хотів ударити ножем, та побачив знайоме обличчя.

Це був Марко — боцман з їхнього корабля, якого Артем вважав загиблим у штормі.

— Тихо! — прошепотів він. — Я знайшов вихід. Але нам треба поспішати, поки ці божевільні ріжуться з тінями.

Артем не вірив власним очам. Марко був виснажений, але живий. У його очах горіло відчайдушне бажання вижити.

— Вихід де? — швидко запитав Артем.

— За вівтарем, де стоїть скриня. Там є хід углиб — він веде до іншої частини печер. Але спершу треба відволікти капітана.

Артем глянув на Кроу. Той тепер рухався крізь хаос битви, ніби диригент кривавої симфонії. Тіні й найманці падали й кричали, але сам Кроу лишався недоторканим. Його шабля світилася темним вогнем.

Артем стискав ніж у руці. Він розумів: якщо не ризикне зараз — живим із цієї печери не вийде ніхто.