Сліди в джунглях

Артем отямився на піску. Сонце вже підіймалося над горизонтом. Його одяг був розірваний, руки в подряпинах, а в роті відчувався смак солоної води.

Він озирнувся. На березі валялися уламки брига. З екіпажу не було видно нікого.

Попереду здіймався густий тропічний ліс. Вітер приносив із глибини острова дивні звуки — то були не крики птахів, не рев звірів. Це було щось інше, майже людське.

Артем підняв уламок весла і вирішив йти вперед. Він ще не знав, що цей острів називають Островом Чорних Вітрил, і що кожен, хто сюди потрапляв, залишався назавжди.

Він пішов уздовж вузької стежки, що губилася серед пальм і ліан. Чим далі він заходив у хащі, тим виразніше чув удари барабанів. Їхній ритм був то глухий, то різкий, ніби ліс сам намагався з ним розмовляти.

Невдовзі він натрапив на дивний камінь: високий обеліск, вкритий різьбленими знаками. Сонце відбивалося на полірованій поверхні, а символи здавалися живими.

— Це… карта? — прошепотів він.

На камені було зображено човен із чорними вітрилами, поруч — знак ока і розкрита долоня. Внизу — щось схоже на скриню.

Артем торкнувся різьби — й почув позаду тихий шурхіт. Він різко обернувся. З тіні виступили кілька постатей. Їхні обличчя були прикриті дерев’яними масками, а в руках вони тримали списи.

— Хто ви?.. — ледь встиг вимовити Артем.

Люди в масках оточили його колом. Один із них, високий і вкритий татуюваннями, заговорив мовою, якої Артем не розумів. Та в його тоні було зрозуміло: чужинець тут небажаний.