Розділ VI. Один, два, три - пірнаю!

Кожен прокидається по-різному. Комусь постійно потрібні додаткові 10 хвилин; хтось встає відразу, як продзвенить будильник, але потім ще довго ходить навпомацки; а от ранок любительки пригод розпочався з рішучої думки: «Я повинна сходити до того озера ще раз, і цей раз буде сьогодні». Промовивши тихенько: «Обіцяю», Таша зіскочила з ліжка, що зазвичай манило її кожного ранку до себе, але точно не сьогодні. Дівчина вийшла на свій маленький балкон, аби подивитися на погоду. Ранковий ліс зустрів її ледь помітними сонячними промінчиками, прохолодним вітерцем та співом птахів. «Як добре прокидатися серед справжньої краси природи», - подумала Таша і в цю ж мить на її простягнуту до неба долоню сів метелик. Його крильця були розфарбовані у темно-синій та рожевий кольори, а доповнював їх ледь помітний чорний візерунок, що підкреслював їхню витонченість та вишуканість. «Фантастика. Яке неповторне забарвлення крил у цього метелика. Таке відчуття, ніби їх хтось розмалював пензликом і старанно виводив кожну лінію. От би познайомитися з творцем цього шедевру. Хоча я й нормальні геометричні фігури намалювати не можу, що вже казати про таку красу». Ще трохи помилувавшись літаючим створінням, Таша різко провела рукою по колу і метелик зник з її поля зору.

«Дивно, чому бабуся не кличе снідати. Котра взагалі година. Може це я занадто рано прокинулася», - після цієї думки дівчина повернулася у кімнату і поглянула на старенький годинник з зозулею. Маленька стрілочка на циферблаті була спрямована до поржавілої цифри вісім, а велика виструнчилась перпендикулярно до неї. «Дуже дивно. Вже восьма, бабуся стовідсотково не спить», - подумала Таша і почала шукати вбрання для сьогоднішнього дня.

Одягнувши ніжно-жовту футболку та улюблені чорні лосини, дівчина розпочала пошуки гребінця. Переривши всю кімнату, вона, врешті-решт, відкопала предмет особистої гігієни з-під гори речей у валізі. «Їх потрібно колись-таки розкласти», - у Ташиній голові ледь чутно промайнула ця думка, а за мить дівчина вже планувала майбутній маршрут до озера.

«Йти далеко, тож головне – це не заблукати у хащах. Взагалі ліс я знаю майже, як свої п’ять пальців, але хтозна, чим обернеться для мене ця пригода. Потрібно просто йти за стрілочками. Вони всюди викарбувані у корі дерев. А як дійду до тієї магічної галявини, то зорієнтуюсь на місці і з легкістю знайду озеро», - повна роздумів Таша спустилася на кухню і почала гукати бабусю, але тієї чомусь ніде не було. Після тривалих пошуків скрізь, де тільки могла бути старенька, дівчина добряче зголодніла і повернулася на кухню.

На дерев’яному столі, що стояв посередині кімнати лежала записка.

- Як я могла її не помітити, - сказала Таша і легенько ляснула себе по лобі.

Дівчинка піднесла записку до очей і почала читати вголос:

– Доброго ранку, люба. Сподіваюсь, ти не довго шукала мене, бо звичайно ж не помітила цієї записки на столі. Будь уважнішою наступного разу…

«Мені стає лячно від усвідомлення того, накільки добре мене знає бабуся», - зауважила дівчина про себе і продовжила читати:

- Я пішла у сусіднє село за продуктами. Повернусь пізнім вечором. Сніданок, обід та вечерю знайдеш на печі. Проведи гарно цей день. Цілую, бабуся. Постскриптум: не забудь нагріти їжу перед вживанням, а то з твоєю неуважність й не помітиш, як язик повільно претворюватиметься в бурульку.

«Дуже смішно, обожнюю бабусин гумор», - іронічно подумала Таша.

Дівчина підійшла до печі і побачила два маленьких глиняних горщечка та керамічну тарілочку з запіканкою. В першому горщечку знаходилась вівсяна каша, а у другому – свіженький борщ. Запашні аромати страв окутали всю кімнату. Запіканка була ще теплою, тож Таші залишилось лише довершити свій сніданок конюшиновим медом. Шматочки ніжної запіканки змішувалися з карамельним присмаком меду й аж танули у роті. Насолодившись черговим творінням бабусі, дівчина заварила м'ятний чай і вийшла на веранду. 

Сонце поволі прогрівало землю і, щоб не змерзнути під час майбутньої подорожжі, Таша одягнула бабусину кофту. Набравшись енергії від гарячого трав'яного чаю, дівчина вирішила не зволікати з дорогою, набрала пляшку води, поклала її в кошик і розпочала шлях знайомою стежкою. 

«Цікаво, чи побачу я знов ту русалку. Здається, її звати Міра. Ну принаймні, вона себе так назвала. А яке ж красиве у неї волосся. Мов справжнє полум'я, що може й обпекти після доторку. І хвіст у неї фантастично привабливий. Звичайно про хвости я не сильно в змозі судити, бо то був перший, який я бачила за шістнадцять років мого життя і, чесно кажучи, хотілося, щоб не останній. І чому вона так сильно злякалася мене, аж почала заїкатися. Дивина. Побачити б її сьогодні... Але, що я їй скажу? Привіт, давай дружити? А хоча б і це. Та вона ж русалка, яке дружити. А раптом у мене в першої буде подруга русалка. Буду з нею дружити, як Дімдімич з фіксиками і нікому не розказувати. Мгм, план неймовірний, залишилося всього лиш розповісти про нього Мірі», - тонувши у роздумах, Таша й не помітила як стежка привела її до магічної галявини. Вона була така сама, як вчора: жодної квіточки, жодного кущику, лише величезний дуб у центрі. 

- Тааак, половину справи виконано - я сюди прийшла. Залишилося знайти озеро. А тут вже складніше. Куди потрібно звернути? Не пам'ятаю, - Таша озирнулась назад, подивилася уперед та у сторони, й ніяк не могла пригадати, звідки почала вчорашній мандрівний шлях. - Ну от, потоваришувала з русалкою.

Дівчина поняття не мала, куди мандрувати далі. Здавалося, що потрібно праворуч і пройти повз засохлий кущ малини, але може все-таки потрібно ліворуч , а потім крокувати прямо до верби. 

- І що ж тепер робити?, - у розпачі запитала дівчина саму себе і в ту ж мить побачила, як до неї біжить Ларі. 

- Моя маленька, привіт, як твої справи?, - з цими словами Таша опустилась на траву і почала гладити білочку. Але та видно була не в настрої для ніжностей і, міцно обійнявши Ташин палець своїми маленькими лапками, спробувала її потягнути у сторону квітучих "озерець" кульбаб.