Хааржи

На тихих світанкових вулицях порту гримів тупіт. Різкий стукіт дерев’яних підошв сандалій нісся попереду, за ним сунуло глухе гупання багатьох шкіряних чобіт. Поодинокі перехожі притискалися до стін, налякані коти вискакували з-під ніг погоні. А це була саме вона — кілька чоловіків з палицями гнали молодого хлопця. 

Його ще дитяче обличчя видавало жах, каштанові кучері розвивалися, наче прапор, а біла сорочка билася, як вітрило. Він усвідомлював, що зробив велику помилку, коли побіг — те, що мало бути невеликою прочуханкою, тепер могло закінчитися набагато гірше, бо дорослі не дуже люблять бігати. Переслідувачі вже були червоні від бігу й гніву, вони задоволено перегукувалися, розуміючи, що скоро наздоженуть свою здобич. 

Той і справді вже видихався. В пошуках сховку він звернув в бічну вулицю, що вела до ринку. Вихляючи поміж торговців, що порядкували свої ятки, він побачив відкриті двері та ринув до них. Парубок майже досяг входу, коли темна постать перекрила проєм. Молодому чоловіку здалося, що він зіткнувся з кам’яною стіною, — він відскочив і впав на землю. 

— Хлопче, ти цілий? — пролунало згори. — А це хто? Твої друзі?

Переслідувачі нерішуче зупинилися за кілька кроків від них, голосно дихаючи й кашляючи. Юнак нарешті зміг підвестися та розгледіти свого співрозмовника. Це був високий худорлявий стариган з довгою сивою бородою. Одяг його був з дорогого чорного шовку, вишитого золотими нитками, на голові — дивної форми капелюх. 

— Ого, хлопче, ти напевно дуже небезпечний, якщо за тобою женеться аж троє охоронців, — старий приязно усміхнувся. — Що ти накоїв?

— Майстре Сатіо! — замість жертви відповів один з загоничів. — Він розбив глек з вином…

— Але ж усі залишилися живі? — майстер уважно подивився на охоронця. — Принаймні поки що.

— Т-так, майстре, — затинаючись промовив чоловік.

Охоронець, який наважився заговорити, усвідомив свою помилку і впер очі в землю. Двоє інших тим часом неквапно задкували до кінця вулиці. Крамарі ховали свої товари й робили пальцями знаки від пристріту.

— За скільки Ви продасте мені той розбитий глек?

— Для Вас, майстре, — задарма, — з надією в голосі промовив охоронець. — Дозволите йти?

— Так-так, йдіть, — усміхнувся Сатіо, знову повертаючись до хлопця. — Як тебе звати?

— Ферез, син Вааті, — непевно відповів той.

— Ферез? Рідкісне ім’я. Давньою мовою означає «життя моє».

— Мене так назвала мати, — парубок недовірливо дивився на старця.

— А мене звуть Сатіо, люди прозвали мене Лучником, я княжий чарівник. Ходімо, нам буде про що поговорити.

Через деякий час вони вже сиділи в корчмі, юнак наминав їжу за обидві щоки, іноді кидаючи цікавий погляд на старого, а той посьорбував ель і роздивлявся вогонь в каміні. 

— Отже, Ви чарівник, — перервав тишу Ферез.

— Маєш гарну пам’ять, — посміхнувся Сатіо. — А ти, напевно, сирота, який відправився в велике місто шукати роботу, щоб не померти з голоду. Приїхав нещодавно, знайшов роботу у порту та одразу втрапив у халепу. 

— Це Вам чари розповіли?

Чарівник голосно розсміявся. Вдаривши горнятком по столу, він почав витирати сльози:

— Вміння розуміти людей не потребує розуміння чарів. Твоя історія подібна до багатьох інших. Хоча в ній буде одна відмінність — я запропоную тобі гарну роботу.

— Яку?! — від подиву шмат м’яса вивалився з рота хлопчини.

— Будеш моїм учнем. Будеш жити в замку, носити за мною приладдя, чистити обладнання, вивчати чари.

Сатіо відкинувся на спинку стільця і спостерігав за ефектом своїх слів. Очі парубка світилися захватом, хоча й з відтінком недовіри. Лучник був впевнений, що це був той самий хлопчик, чиєму народженню він посприяв з п’ятнадцять років тому, але щось не збігалося. 

— Розкажи мені про свою родину, — зрештою зважився він.

— Мене виховувала тітка, — не розмірковуючи відповів юнак. — У них з дядьком народилися Таяна і Саяна за сезон до мене, і вона взяла мене вигодовувати, коли померла мати.

— А твій батько?

— Він зник, — обличчя Фереза почервоніло. — Він зник в мій перший рік. Пішов полювати та не повернувся. Хтось казав, що його вбили звірі, хтось — що він просто втік, — хлопець перевів дихання. — Так чи інак, крім його імені й старої хатини мені нічого не лишилося.

Сатіо кивнув і замислився. Його внутрішній зір повернувся до грози, хатини посеред лісу, дівчини, що йшла з життя, народжуючи дитину, й вбитого горем чоловіка. Чи знав юнак про обставини свого народження? Напевно, ні — забобонні родичі легко могли приховати це від нього. Чи все він зробив тоді правильно? Так. Чи міг він зробити більше? Можливо. Але хто заплатив би ціну?

— …в яку ціну? — наче прочитавши його думки, спитав Ферез.

— Прошу? — чарівник здригнувся від несподіванки. — Не міг би ти повторити? Я часом засинаю під час розмови, — він посмикав себе за бороду, натякаючи на свій поважний вік.

— В яку ціну стане Ваше вчення? — повторив Ферез, намагаючись виглядати серйозним. — Я маю закласти свою душу?