Кутірі

— Їх треба винищити! Всіх до одного! — скрипучий голос старого різав Ферезові вуха. — Ти бачиш ці овочі? Вони мали йти на княжий стіл, а замість цього — подивись!

Парубок підняв паросток капусти, перегризений біля кореня, й оглянув його, наче вперше побачив роботу шкідників. Потім подивився на старосту Акзірі:

— Ви впевнені, що це зайці?

— Звісно, що я впевнений! Гадаєш, я зайця від кроля не можу відрізнити? А все це ви з дядьком і братами: вибили всю лисицю, й зайці розплодилися. Тож бери свій лук, мисливцю, і відстрілюй шкідників!

— А чому Ви не звернулися до мого дядька? — Ферез з посмішкою спостерігав, як у старости змінювалися вирази обличчя.

— Тому що, — Акзірі здригнувся, згадавши вдачу Лорті, — тому що це тебе я наймаю в помічники!

Ферез відвернувся, очікуючи знову почути про свою невдячність, про те, що він не зміг би вижити без тітки та її чоловіка, які виростили його як свого. Про те, що вони відправили його до старости в наймити замість того, щоб просто вигнати з дому. «Щоб трохи розуму набрався», — казав Барзі, чоловік тітки Ейлірі. Акзірі, безперечно, щось таке кричав в спину хлопця, але той не слухав. Ферез оглянув розорені грядки і повернувся до старости:

— З луком багато зайців не вполюєш. Я сьогодні змайструю пастки, а завтра їх розставлю, — юнак розвернувся, щоб попростувати додому.

— Чекай-но! — крикнув Акзірі йому в спину. — А працювати хто буде?

Але парубок зробив вигляд, що не почув, і щодуху побіг. Не додому, бо жив він у приймах, а туди, де почувався в безпеці. Селище тягнулося від тракту, де стояв будинок старости, у поля, аж до безкрайого лісу. Збиваючи ногами пил, а тілом — своїх товаришів, Ферез нісся до свого лігва — крихітної хатини на краю лісу. Єдине, що його зупинило, — зустріч з кузинами-близнючками. 

— Ти знову втікаєш? — спитала очевидне Саяна.

— Від кого цього разу? — вирішила уточнити Таяна.

— В мене робота! — гордо відповів Ферез.

— Ну біжи, біжи! Нашу ціну ти знаєш!

Ферез добре вмів робити ляльок з дерева, а кузини любили ними гратися. На великі свята він вирізав складні фігурки — з рухомими кінцівками й гарними обличчями. А для хабаря за мовчання мало вистачити тіла з гілок і карикатурної морди. Через пару днів, коли сестрам набридали ляльки, вони робили «страту мага»: розкладали невелике багаття, зачитували вирок слузі темряви, що продав свою душу, й кидали фігурку в вогонь. А Ферез потім робив нових ляльок. Цього разу йому було зручніше, ніж зазвичай, — він все одно збирався працювати з деревом. 

Хлопець досить швидко зібрав все необхідне й пішов до батьківської хати. На вході він, як завжди, приклав руку до величезних рукавиць. «Ще завеликі», — подумав сумно. Від батька залишилось небагато речей, більшість з них тітка продала ще в той час, якого Ферез не пам’ятав, але мисливські рукавиці дядько Лорті заборонив їй чіпати. Хлопчина дістав зі сховку інструменти й почав роботу. Змайструвавши першу пастку, хлопнув себе по лобі — він забув про ритуал. 

Ферез вибіг на вулицю, тримаючи в руках кремінь і кресало. Під великим дубом він знайшов дві груди каміння з двома маленькими вівтарями. «Привіт, мамо, — подумки привітався юнак. — Привіт, тату». З поважністю, що пасувала б жерцю Сімох, він запалив трут, а від нього — ароматні гілочки.

— Я знав, що знайду тебе тут, — прогуркотів поруч знайомий голос. 

— Дядько Лорті! 

Ферез кинувся до кремезного чоловіка. Лорті мав могутню статуру, чорні жорсткі кучері, низький лоб, що нависав над горбатим носом. Небіж зрадів його появі, бо останнім часом той нечасто виходив з дому через хворобу. Проте дядько відсторонив Фереза.

— Кажуть, ти нагрубив старості, — серйозно сказав він. — А потім пішов, не зробивши роботу? Невже ти хочеш, щоб мені було соромно за тебе, чоловіче?

— Дядьку! — Ферез ледве зміг стримати своє обурення. — Він знову зачіпав батьків!

— Давай присядемо, поговоримо.

Лорті з натугою зігнув неслухняні ноги та всівся на землю, Ферез присів поруч. Дядько витягнув з кишені дві свічки й поставив їх до жертовників. Якийсь час вони мовчки дивились на вогонь.

— Ти часто сюди приходиш?

— Іноді, — знизав плечима хлопець. — Коли мені сумно або важко.

— Тобто майже щодня? — всміхнувся Лорті. — Для свого віку ти забагато часу проводиш з мертвими. Сум не поверне їх.

— Мені важко сумувати за ними, бо я їх геть не знав, — щиро сказав Ферез. — Але я не можу перестати думати про них. Якими вони були, як все могло б скластися, якби вони були поруч…

— Хіба я не розказував тобі, чоловіче? — Лорті протер очі. — Вони були чарівними. І дуже любили одне одного. Твій батько був перший красень на селі. Геть не в мене, хоча ми й рідні брати. Ти дуже схожий на нього — гарне обличчя, статура як у принца, розкішна шевелюра! Дівки, напевно, вже плачуть за тобою!

— Дядьку, я… — жарти Лорті чомусь не спрацювали цього разу. — Я не можу перестати думати про батька. 

— Слухай, я — Лорті, «Вбивця Лосів». А його назвали Вааті, «Вбивцею Ведмедів»! Ти бачив, який я сильний, але він був ще сильнішим, наче зробленим з заліза!