Пролог

Гроза лютувала. Невеличка хатинка здригалася під ударами негоди, скреготіли шибки. Порив вітру розчахнув двері й спалах блискавки висвітлив височенну постать, що застигла на порозі. Одного погляду на закривавлене ліжко й змучену дівчину на ньому чужинцю виявилося достатньо, щоб зробити жахливий висновок. Чорнявий молодик, який незрушно сидів коло ложа, підхопився й затулив собою породіллю. Повитуха застигла у кутку.

— Я не витягну обох, — сказав чужинець, зачиняючи двері. — Або мати, або дитина.

Він скинув плаща й омив руки в тазу, який подала повитуха, потім обернувся до подружжя. Тьмяне світло свічок освітило лисе чоло та довжелезну сиву бороду й відбилось недобрим мерехтінням в темних очах. 

— Майстре, зробіть що можете, — чоловік благально підняв руки. — Я на все згоден! На будь-яку ціну!

— Ти пропонуєш забрати твоє життя? — від голосу старця кров холола в жилах. — Твоя жертва почесна, але марна — це їм не допоможе.

— Я зроблю все, що мушу!

— Ти мусиш обрати, — відповів старець, м’яко відсторонивши чоловіка. Вони обмінялися виразними поглядами й молодий опустив голову. Старий кивнув. — Я розумію. Принесіть мені…

— Зупиніться! — перервав його слабкий дівочий голос.

Молодик кинувся до породіллі, яка несподівано прийшла до тями. Він ніжно прихилився до неї й щось зашепотів. З неочікуваною силою дівчина відштовхнула його:

— Ні! Я не понесу прокляття, не такою ціною. 

— Кохано…

— Ні! Дитині боги пробачать чари. Така моя воля.

Молодий подивися на старого, але той лише похитав головою:

— Остання воля священна, — він покликав повитуху. — Принесіть мені мою сумку зі стайні.

— Майстре…

— Я зроблю все швидко. Тримай її за руку.

В хижі відбувалося щось містичне: свічки спалахнули блакитним полум’ям, повітря наче дзвеніло. Майстер шепотів закляття і цей шепіт лунав з усіх боків. Пройшло не більше сотні вдихів і до шуму дощу додався вереск немовляти. 

— У вас син! — повитуха поклала немовля коло дівчини.

— Ферез… — прошепотіла та.

— Я притримаю її на сотню вдихів, щоб… — старий на мить зупинився в дверях, — щоб ви змогли попрощатися.

Майстер вийшов з будинку та підняв голову до неба. Вітер ще ганяв клапті хмар і час від часу бризкав водою, та грозовий фронт був вже далеко. Коло стайні стояв білявий парубок і уважно розглядав свій чобіт.

— Невже Ви не могли врятувати її, Сатіо? — він з осудом дивився на старого. — Достатньо було просто промовчати.

— Ні, не міг, — відрізав той. 

— Але Ви могли спробувати…

— Ні, не міг! — старий роздратовано поглянув на хлопця. — А ти міг би виявити більше поваги до свого вчителя, Вієтене! 

— А чи потрібен мені такий вчитель? — учень презирливо посміхнувся. — Чому Ви мене можете навчити?! Як не користуватися магією?! Щоб раптом не заплатили ціну?! Сатіо, Ви — жалюгідний боягуз! З мене досить! Я не хочу брати в цьому участь. Шукайте собі нового учня!

Кинувши гнівний погляд на свого наставника, парубок скочив на коня й припустив геть. Сатіо проводив його задумливим взором. 

— Нового учня, кажеш? — пробурмотів він і перевів очі на хатину. — Напевно, так тому й бути.

Старий вивів свого коня зі стайні та почухав його за вухом. Знову почався дощ і чарівник поквапився залізти в сідло. Коли він виїжджав з подвір’я, до нього долетіли звуки плачу. Сотня вдихів спливла.