Частина 17

Рін Совера

Дощ припинився, забарвлюючи небо в рожеві тони. Над верхівками дерев з'являється веселка, а звичні звуки лісу поступово наповнюють навколишній світ.

Ми проводимо на березі ще деякий час. Розмовляємо, сміємося, я намагаюся висушити волосся Радимира, проте я не врахувала нашу різницю в зрості, яка виявилася доволі великою, тож усе, що мені вдалося, — це викликати в бога кілька смішків. Уперше я бачила його настільки розслабленим, чи навіть безтурботним.

На зворотному шляху, я раптово відчула, як напружилося його тіло. Його настороженість передалася і мені, тож уважно озирнувшись, але, не помітивши нічого, я зі здивуванням повертаюся до Хранителя.

— У чому справа? — схвильовано прошепотіла я, чим тільки викликала його посмішку.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про лісовиків? — я киваю, очікуючи, що зараз із-за кущів вистрибнуть лісові духи, якими так люблять лякати батьки неслухняних дітей. — Хочу познайомити тебе з одним. Скоро ти сама будеш із ними спілкуватися. Хоча конкретно з цим, ти вже знайома давно.

Знайома? Єдине, що мене заспокоювало, це розслаблена поведінка бога. Я знала, що поруч із ним мені нічого не загрожує, проте його слова застали мене зненацька. Радимир, не сказавши більше ні слова, повів мене в бік будинку. Що ближче, то виразніше я могла почути до болю знайомий мені голос. Розум усе ще не міг повірити в те, що відбувається, і все, що відбувається, здавалося лише сном.

Знайомий силует вискакує, лається, кричить, а я лише можу дивитися на нього широко розкритими від подиву очима.

— Як ти міг? Навіть мені нічого не сказав? — розмахуючи руками, хлопець дивиться на Хранителя, немов на зрадника. На що Радимир лише знизує плечима. — Я вже понад тиждень намагаюся з тобою зв'язатися!

Потім послідував їхній діалог, проте я не могла розчути слів. Моя увага була прикута до юнака, який стояв навпроти мене. Світло русяве волосся, як зазвичай, було зав'язане у хвіст, та сама пом'ята і злегка брудна від роботи сорочка, широкі штани і важкі чорні чоботи. Друг мав звичайний вигляд, от тільки тепер я дивилася на нього по-іншому. І чи був він мені другом? Адже він навіть не людина...

— Одар... — несвідомо прошепотіла я.

Від звуку мого голосу, Одар смикається, і невпевнено повертається в мій бік. Хлопець метушиться на місці, явно не знаючи, що робити.

— Кхм... — прокашлявшись, конюх випрямляється, а на його обличчі з'являється усмішка. — Ну, привіт маленька принцеса.

— Але... як... ти... — до мене доходить надто повільно, тому роблю довгі паузи, намагаючись сказати хоча б слово. — Ти лісовик?

— Дивлюся, пішов розумовий процес, — хлопець застрибує на поріг, сідаючи на сходинки, і підпирає руками підборіддя.

— Весь цей час ти був... духом!? — від злості, я роблю кілька рвучких кроків уперед, але Одар навіть бровою не повів. І в цей момент мені так хочеться йому тріснути, стерши самовдоволену посмішку з його обличчя. — Ти весь цей час мені брехав?!

— По-перше, не брехав, а просто не говорив усієї правди. Мені було наказано тебе захищати, а не казки розповідати, — розвалившись ще сильніше на дерев'яних сходинках, що злегка скрипіли під вагою його тіла, Одар, як ні в чому не бувало, продовжує. — А по-друге, ти теж не людина. Тож не кричи ти так.

З кожним вимовленим словом Одара, злість у мені лише зростала. Помітивши мій стан, хлопець сором'язливо опускає очі, а Радимир продовжує стояти трохи осторонь, не втручаючись, мабуть, побоюючись, що мій гнів перейде і на нього. 

— Брехати і не розповідати всієї правди це одне й те саме! Як ти міг!? — я задихаюся, втомившись говорити на підвищених тонах, — А коли я розповіла тобі, що бачила в лісі, ти знав?! Знав, що все це було правдою, і все одно змусив мене сумніватися! Змусив думати, ніби я збожеволіла!

— А що я мав сказати тобі?! — дух лісу підскакує, розводячи руки на всі боки. — Сказати, що я лісовик, службовець Хранителя лісу, відправлений у світ людей, щоб охороняти можливу Хранительку лісу? Щойно ти розповіла мені про те, що сталося, мені потрібно було повернутися в ліс. А поки мене не було, ти могла вирушити в ліс сама, дізнавшись, що все це не вигадки. Хоча ти так і зробила...

Останнє речення дух невиразно пробубнив, невдоволено морщачи ніс. Спочатку я хочу заперечити, але не можу вичавити з себе брехню. Справді, я б так і вчинила, та й до того ж я не знаю, як би відреагувала тоді, дізнавшись, хто він насправді.

Злість поступово йде, а на її місце приходить втома. Спочатку мама, тепер ще й Одар. Мені навіть страшно уявити, хто наступний виявиться не тим за кого себе видає.

— Хто ти? — я втомлено потираю обличчя, і піднімаю очі на друга, якщо я ще можу вважати його таким.

— Я твій друг, Одар, — хлопець нарешті піднімається, стаючи навпроти мене. Дивиться мені в очі з надією, що я повірю його словам. — Був ним, і завжди буду.

На якийсь час навколо висне тиша, навіть ліс ненадовго замовкає, даючи мені час усе обміркувати. Одар з побоюванням дивиться на мене, Хранитель, склавши руки на грудях, похмуро спостерігає за нами.

Зараз, коли здивування разом зі злістю минуло, я могла тверезо подивитися на ситуацію. Одар був моїм другом з дитинства, і можливо тепер мені навіть зрозуміла його холодність на початку. Можливо, він не хотів прив'язуватися, а може це просто звичайна поведінка лісовика. Але, не дивлячись на його вічне бурчання, і наші перепалки, він був поруч і допомагав. Так, іноді (майже завжди) мені хотілося тріснути йому, але зараз я була навіть рада його присутності тут.

— Ну, це ми ще подивимося, — я з викликом кидаю йому в обличчя слова, проте не можу стримати легкої усмішки. Помітивши це, Одар надто голосно видихає, чим викликає сміх з боку Хранителя.

— То чому ти тут, лісовику? — запитує Радимир, при цьому хмурячи брови.

— А ти як думаєш? — Одар повертається до бога, ставлячи руки в боки. — Після того, як Рін поїхала, нічого нікому не сказавши, батьки були в жаху. І зараз ліс повний мисливців твого батька, Рін. Вони вже близько двох тижнів ведуть пошуки.