Частина 16

Сільвія Совера

Прокидаюся від того, що хтось смикає мене за руку. Розплющивши очі, виявляю, що знову заснула в кімнаті сина. От тільки, коли переводжу погляд на ліжко, зустрічаюся із сірими очима Адріана.

— Боже! — підскакую з місця, обіймаючи рідного сина, і не вірячи власним очам. — Як ти почуваєшся?

— Краще. Але в чому справа? — очі хлопця бігали по моєму обличчю, а я переконуюся в тому, що він і справді нічого не пам'ятає.

Дивно. Невже він передумав?

У кімнаті з'являється Василіса. Та, побачивши Адріана живим і притомним, впускає глечик на підлогу, і теж опиняється поруч. Я даю дітям час, а сама хочу знайти Акаміра. Я не бачила його з учорашнього вечора, як він поїхав на його пошуки. Я знаю, що в нього нічого не вийде, але чоловік упертий, яких ще треба пошукати.

Акаміра я знайшла в його кабінеті. Він сидів навпроти вікна, плечі опущені, обличчя закрите волоссям. Від мого дотику той здригнувся, але руку мою не скинув.

— Адріан прийшов до тями, — погладжуючи його плече, я відчула, як він розслабляється.

— Це моя вина, — Акамір проводить рукою по волоссю, нервово зітхаючи. — Я повинен був послухати тебе...

— Ти хотів захистити нас, — сідаю на край крісла, обіймаючи чоловіка. — Головне, що все закінчилося.

— Ти так думаєш? — прохрипівши мені в шию запитання, чоловік обхоплює мене руками, притягуючи ближче. — Ти ж сама казала, що він не дає другого шансу тим, хто порушить обіцянку.

— Говорила...

Чоловік має рацію, і тільки зараз здогадуюся, чому він міг передумати.

— Рін... — щойно ім'я доньки злітає з моїх вуст, ми підриваємося на ноги.

Я наказую чоловікові перевірити кулон Адріана, що він дав йому, а сама біжу в кімнату, сподіваючись, що я помилилася.

Але кімната була порожня, ліжко не зворушене і холодне. На порозі з'являється Акамір, а руках у нього лунниця, яку я подарувала доньці.

Рін Совера

Розплющивши очі, виявляю себе не у своїй кімнаті, а спогади вчорашнього дня хвилею обрушуються на мене. Тепер я житиму разом із Хранителем лісу.

До світанку залишилося зовсім небагато, і небо вже починає забарвлюватися в помаранчеві відтінки. Я швидко вмиваюся і, знайшовши в скрині чисту сорочку і звичайний сарафан, швидко спускаюся вниз.

Радимир (так, я назвала свого бога) вже стояв унизу, повністю зібраний.

— Готова? — його голос, холодний і відсторонений, сильно контрастував з його поглядом, щоразу, як його очі зустрічалися з моїми.

Кивнувши, хранитель передає мені схожу накидку, що вдягнута на ньому самому.

— На вулиці ще холодно. Накинь.

Тканина, як і все в цьому будинку, була стара й поношена. Але пахло від неї ранковою росою, мохом і дощем. Це був його запах. Запах лісу. Прикусивши губу, приховую дурну посмішку і надягаю запропоновану мені накидку.

***

Туман, немов покривало, вкрив галявину поруч із будинком. Небо забарвилося в тепло рожевий відтінок. Вийшовши на вулицю, я ще сильніше закуталася в накидку. Ліс зустрів нас незвичною тишею. Під ногами хрустіли соснові голки, кілька білок затріщали на верхівках дерев.

Йшли ми в тиші. Я уважно стежила за кожним рухом бога. Проходячи повз кожне дерево, він зупинявся і, торкаючись до них долонею, ніби слухав їх. По дорозі, нам зустрілося кілька лисиць. На подив, вони абсолютно не боялися підходити близько. Мені навіть вдалося погладити маленьке лисеня.

Сонце вже почало підніматися, і мох на деревах став поблискувати, перетворюючи краплі роси на дорогі камені. Дорогою назад до будинку, я набрала трохи журавлини, щоб приготувати морс.

Назад я йшла злегка позаду Хранителя, дивлячись на його рівну, сильну спину. Мені потрібно було зібратися з думками, щоб, нарешті, поставити запитання, які заповнюють мою голову і не дають нормально спати. На деякі я вже здогадувалася, якою буде відповідь, але все ж мені потрібно було почути їх від когось іншого.

— Хто я така? — запитання саме злетіло з моїх губ, ще до того, як я встигла про нього подумати.

Радимир зупинився, і я помітила, як напружилися його плечі. Замість відповіді, бог видихнув і запросив мене присісти на дерево, що впало. Я мовчки кивнула, і пішла за ним.

— Ти Хранитель лісу, як і я, — рівним, монотонним голосом відповів чоловік. — Я так думаю.

— Ти не впевнений? — від здивування, я навіть трохи підскакую.

 — Ти... незвичайний випадок. І про це мала б розповісти тобі твоя мама. Не я.

Глибоко зітхнувши, чоловік нахилився і, взявши в руки маленьке кроленя, почав ніжно погладжувати його сіру шерстку.

— Давним-давно, жила Хранителька лісу — Тара. Століттями вона оберігала й охороняла ліс, немов своє дитя. — Радимир не дивився мені в очі. Чи то не хотів, чи то не міг. — Двадцять два роки тому, тут у лісі, зустріла вона юнака. Мисливець був ще юний, і зіткнувся зі зграєю вовків. Він зміг втекти, але був поранений. Тара пожалілася над ним і врятувала йому життя. Але закохалася в нього, як і юний мисливець у неї.

Кожне його слово, наче стріли, встромлялося в моє серце. Бо здогадуюся, про кого ця історія.

— Союз між людиною і божеством неможливий. Тож пішла Хранителька просити батька свого — Небесного бога, щоб той дозволив їй бути з коханим. Він дав свою згоду, однак поставив умову. Мисливець той, як і решта його побратимів, ніколи не порушать священних правил лісу, і не вб'ють тварину, заради забави або ж егоїзму. Небесний бог дозволив Хранительці стати людиною. І цією людиною була...

— Моя мама, — пошепки продовжила я фразу чоловіка, на що він тільки кивнув.

— Усі з нетерпінням чекали на первістка. Адже ніхто не знав, народитися він людиною чи Хранителем. Народився хлопчик, і якого було полегшення молодих батьків, коли він виявився людиною.