Частина 15

Ще ніколи в нашому будинку не було стільки народу. Навіть коли приїжджав сам король. Прислуга бігає то на кухню, а потім знову в спальню брата. Ми з Василісою вже добу стоїмо біля дверей його кімнати в очікуванні новин. Але один за одним цілителі виходили, розводячи руками.

Над будинком повисла темна похмура атмосфера смутку і смерті. Мама невтішна, а батько зруйнував половину їдальні.

Все ще стискаючи в руках лунницю, нерішуче мнуся перед дверима. Не можу зайти, відчуваючи тягар провини, що каменем повис на моїй шиї, тягнучи за собою в темряву.

Залишилося два дні.

Сьогодні ввечері я все ж змусила себе зайти до Адріана. У його спальні було темно, і єдиним джерелом світла слугували кілька запалених свічок. Мама сиділа біля брата, на кріслі, оповитому теплою шкурою, і дрімала.

Адріан згасав, як і свічка, що стояла поруч. Кілька пасом прилипло до обличчя, по лобі стікали краплі поту. Дихав брат плутано, іноді розплющуючи очі, але потім знову засинаючи.

Кулон, що лежав на його грудях, уже наполовину почорнів. Гострі краї лунниці до крові впивалися в мою руку. А я так і не знайшовши в собі сміливості підійти ближче, тихо вислизаю в коридор, боячись розбудити маму.

— Як він? — Василіса тут же підскакує до мене, хапаючи за руку.

— Погано, — осипшим голосом вимовляю я. — Заміни маму. Мене вона навряд чи послухається, а тебе повинна. Їй потрібно відпочити.

— Так-так, — дівчина закивала і, зробивши глибокий вдих, увійшла в кімнату.

Усередині я все ще відчувала тупий біль, після того, як брат випустив другу стрілу.  І хоч я не бачила обличчя чоловіка, але його голос все ж здавався мені до болю знайомим.

Зараз мені потрібно було зібратися і знайти рішення. Я готова спуститися навіть у підземне царство, якщо це допоможе врятувати брата. Але це всього лише казки... Казки! Можливо, тільки вони зараз мені й зможуть допомогти.

Прийнявши рішення, прямую до виходу, протискуючись між прислугою і десятком цілителів, яких зміг знайти батько за такий короткий час.

Минаю вхідні двері, і прямую до воріт. Не встигаю зробити й кроку, як переді мною встає Ріс.

— Давай поговоримо, — благально просить хлопець.

— Ти вже сказав достатньо, — сухим і байдужим тоном парирую я. Знаю, що мені б варто було вислухати його, але зараз я зла, мій брат помирає, а все, що я можу, то це полювати за відповідями в казках.

— Та зачекай же ти!

Ріс різко хапає мене за лікоть, розвертаючи до себе обличчям. У мені закипає злість, упереміш із відчаєм, а це найнебезпечніша суміш почуттів. Замість відповіді я тільки б'ю його кулаком в обличчя. Удар виходить не настільки сильним, щоб хоч трохи поранити його, але ефекту несподіванки я домоглася.

— Не смій чіпати мене, — крізь зуби прошипіла я.

Висмикую руку, прямую до воріт.

— Рін! Я... не хотів. Твій батько сказав, що це має врятувати тебе! — потираючи забите місце, хлопець так само не полишає спроб докричатися до мене.

Одар верхи на Верноні, під'їжджає впритул і простягає мені руку.

— Залазь.

Хлопець тримається на коні впевнено, хоча я й не здивована, адже єдині, кого Вернон підпускав до себе, були я й Одар. Я зам'ялася, нерішуче дивлячись на запропоновану мені руку.

— Ти ж у місто прямуєш? — зі зітханням вимовляє друг. — Так швидше. Та й безпечніше.

У його словах є правда. Верхи я доберуся до міста в рази швидше. А зараз час як ніколи цінний.

Киваю, і, вхопившись за руку, Одар легко підтягує мене. Сівши позаду хлопця і обхопивши його за талію, кидаю останній погляд на будинок, з вікон якого незвично світло і кінь зривається з місця.

***

До міста ми добираємося за лічені хвилини. Я наказую скакати в бік хатини Старої Суїр. Зараз вона єдина людина, здатна хоч якось мені допомогти знайти відповідь.

На моє здивування стара жінка теж не спала. Вона стояла на ґанку, вдивляючись у темряву. Одар ще не встигає зупинити коня, як я вже зістрибую і мчу до старої.

— Чого тобі треба, маленька Рін? — її погляд залишається зосереджений на темних обрисах лісу, коли вона подає голос, звертаючись до мене.

— Брат, — запнувшись, привожу дихання до ладу і продовжую. — Він помирає.

— Знаю, — сухо відповідає жінка. — Це його плата.

— Має ж бути спосіб йому допомогти...

— Заходь у будинок. Вночі в цю пору року все ще холодно, — Суїр уже розвернулася до входу, але різко зупинилася. — Тільки нехай він залишиться зовні.

Кивком голови, вона вказала в бік Одара. А я все ніяк не могла зрозуміти, чим він їй не догодив.

— Думаю, що вам все ж доведеться потерпіти мене один вечір, — друг розслаблено проходить повз стареньку, і без запрошення входить до її будинку.

Суїр лише фиркнула, але так само покрокувала всередину.

У хатині було світло, пахло свіжими пиріжками з пекарні Сарата. Стара жінка рівно покрокувала до старезного стільця, поруч із вогнем. Одар залишився стояти біля дверей, а я присунула ще один стілець ближче до жінки.

— Ви зможете допомогти? — з надією в голосі запитую я.

— Твоєму братові ніхто не зможе допомогти, — її слова прозвучали немов вирок. — Він припустився помилки, убивши стародавню істоту. За що й понесе покарання.

— Там був чоловік.

Стара Суїр переводить на мене нерозуміючий погляд, а я поспішаю пояснити.

— У лісі. Коли все сталося, на галявині, наче з нічого виник чоловік, — закушую губу, намагаючись пригадати якомога більше деталей. — Це він прокляв брата?

— Ти зняла кулон, — жінка не питає, радше стверджує. — Ти привела брата до чорного оленя.

— Що ви маєте на увазі? Я нікого не приводила. І чому я не повинна була знімати цей кулон? Чому він такий важливий? — запитання водоспадом полилися з моїх вуст, але Суїр продовжувала мовчки спостерігати за вогнем. В один момент мені навіть здалося, що вона заснула, але потім вона різко встала, чим не на жарт налякала мене.