Частина 12

Перші промені ранкового сонця нахабно пробираються до мене в кімнату. Я сиділа на краю ліжка, спостерігаючи за тим, як прокидається природа за вікном.

Сьогодні я встала з ліжка сама, ще до світанку. І весь цей час невідривно дивилася у вікно. Не знаю, що саме там хотіла знайти, але час вийшов, і тепер мені потрібно було збиратися.

На скрині вже лежав спеціально підготовлений одяг. Шкіряні штани, чорна сорочка і шкіряна туніка, що щільно прилягала до тіла, немов друга шкіра. А також синій каптан, рукава якого прикрашені чорною рельєфною вишивкою.

Швидко переодягнувшись, заплітаю кілька невеличких кісок з боків і зав'язую ззаду волосся в невисокий хвіст. Зазвичай такі зачіски мені плела Міра, але сьогодні я попросила її не приходити. Знаю, що вона обов'язково почне переживати, а це останнє, що мені зараз було потрібно.

Кинувши останній погляд на дівчину, яка дивилася на мене крізь старе дзеркало, дівчину, яка так любила посміхатися, бавитися і жартувати, зараз похмуро дивилася на мене.

Скоро все закінчиться.

Внизу на мене вже чекав брат. На ньому був схожий одяг, як і на мені, тільки його русяве волосся було заплетене в безліч кісок, куди більше, ніж у мене, і так само зав'язане ззаду.

Адріан, нічого не сказавши, насупив брови і кивнув у бік воріт. Там на нас уже чекали Ігнат з Одаром. Старший конюх тримав за поводи гніду брата, а Одар сіру кобилу, як я припустила, для мене.

У будинку було занадто порожньо і тихо, через що я здогадалася, що батько з матір'ю вже давно відбули в академію, де відбудеться церемонія відкриття. Там же ми дізнаємося, яке перше випробування для нас підготував батько.

Брат так і не озирнувся на мене: швидко заліз на коня і зник за воротами.

Щойно я підійшла до свого коня, Ігнат лише міцно стиснув моє плече, показуючи свою підтримку. Стиснувши губи, я слабо посміхнулася і теж залізла на коня.

— Щойно я закінчу роботу в стайнях, одразу ж прийду, — Одар піднімає голову, щоб подивитися мені в очі.

— Дякую, — ховаючи свій погляд від його пронизливих зелених очей, тихо відповідаю я.

***

Дорога до академії не близька. Як і наш дім, вона розташована злегка на віддалі від міста, тільки в іншій стороні. На її території розташувалося кілька великих рівних майданчиків для тренувань і спарингів. Там же іноді проходять дрібні змагання або ж виступи. Сама будівля академії зроблена з дерева, її дах вкриває щільний шар моху.

Проїжджаючи місто, ловлю на собі кілька дивних поглядів на напівпорожній площі. Упевнена, що вже більша частина міста перебуває в академії. Міцніше стискаю поводи й пускаю коня в галоп.

Невдовзі наганяю брата. Він тримається впевнено, прямо. Для нього це буде вже вдруге, коли він бере участь в іспиті. І тому я дуже сподіваюся на те, що хоча б у першому випробуванні нас поставлять в одну команду. Мені б не хотілося отримати такого супротивника, як Адріан. Вже краще я буду з ним, ніж проти нього.

Незабаром на горизонті з'являється будівля академії. Як я і думала добра частина міста тут. Від молодих хлопців і дівчат, до людей похилого віку і дітей. І з усього натовпу я так і не змогла зрозуміти, хто прийшов тільки щоб подивитися на дійство, а хто, щоб узяти участь в іспиті.

Спішившись, я тут же прокладаю собі дорогу до академії, і коли за мною зачиняються масивні двері, і я залишаюся в тьмяній кімнаті, що освітлена лише кількома свічками, мені стає легше. Академія трохи змінилася з того часу, як я була тут востаннє. Все-таки минуло близько десяти років. Однак я пригадую, що прямо буде велика зала. Там розташувалися довгі дерев'яні столи та лави. Вона слугувала як їдальнею, так і місцем зібрань. А отже, мені потрібно було туди.

Підійшовши впритул до дверей, я ненадовго заплющую очі, готуючись до зустрічі з батьком і ще сотнею учнів, які, впевнена, на дух мене не переносять.

Але, не давши мені толком зібратися з думками, двері з відповідним скрипом відчиняються. Мені доводиться трохи примружитися від різкого контрасту світла і темряви. Поруч зі мною стає Адріан. Брат не дивиться на мене, вперто дивлячись тільки вперед, і робить перший крок. Я злегка зволікаю, а потім йду за ним.

Всередині, завдяки широким вікнам у кінці кімнати, світло. За дерев'яними столами вже розташувалися сотні молодих хлопців і дівчат. Хоча юнаків було все ж таки в рази більше. І всі їхні погляди були звернені на нас із братом. Знаю, що Адріана люблять і поважають в академії, як і Василісу. А ось моя репутація залишає бажати кращого. Більшість мене і в очі не бачили, але краєм ока я помітила, що ті, хто чули про мене, щось шепочуть іншим. Ті своєю чергою передають це іншим. Але я тільки вище піднімаю підборіддя, а моя хода стає впевненішою.

Наприкінці зали сидять кілька вчителів і членів ради академії, серед яких я помічаю Мегіра. Чоловік має пригнічений вигляд, зчепивши руки в замок, він продовжував дивитися на мого батька, чия увага вже була прикута до брата і до мене.

— Батьку, — брат відважує глибокий уклін, на що батько киває і рукою показує встати біля себе.

Далі в залі висне тиша, а після того, як минає кілька хвилин, а я все продовжую стояти рівно, повітря пронизує гул пошепки і скрип дерев'яних лавок.

Коротко схиливши голову, розвертаюся на п'ятах і йду в правий кінець, на одну з порожніх лавок, що, мабуть, стояли там лише про запас.

Я буквально шкірою відчувала презирливі погляди, які кидав мені кожен, хто перебував у залі. М'язи поважчали, ніби хотіли затягнути мене під землю.

— Вітаю вас, мої юні брати й сестри, — голос батька, наче грім літньої ночі, прогримів по всій залі. — Я радий бачити тут так багато сміливих і відважних майбутніх мисливців. І нехай усе вирішить за вас ваша Відвага, Сила і Сміливість!

Після слів батька зал вибухнув криками, свистом і оплесками. Лише я сиділа смирно, дивлячись на могутню й величну постать батька.