Частина 11

Я стояла на краю стародавнього лісу. Промені ранкового сонця проривали собі шлях серед густих смерек. Крапельки роси блищали, немов коштовне каміння, щоразу, коли тоненький промінчик світла досягав вкритої мохом землі.

Босими ногами я ступала по вологій землі, і при цьому, не відчуваючи холоду. Краї довгої нічної сорочки раз у раз чіплялися за коріння або рослини, що виступали.

Краєм ока я вловлювала рухи серед дерев, і, повернувшись, могла розгледіти темні фігури зайців, лисиць, і ще з десяток тварин.

Незабаром я вийшла на невелику галявину. Дерева, що щільно оточували її, були повністю вкриті мохом. У центр галявини пробилося кілька променів, а потім попереду я помітила рух. Я кілька разів примружила очі, щоб роздивитися нежданого гостя. Зелені гілки розсунули темно-коричневі роги, крізь рослини тут і там миготіла блискуча чорна шкура. Потім пишні гілки ялин відсунув вологий ніс, і на галявині з'явилася гордовита тварина.

Чорний олень.

На його тіло падали плями ранкового світла, від чого його чорна, немов сама ніч шерсть віддавала сріблом. Його роги більше скидалися на вигнуті гілки: до неба гострими шпилями тягнулися його роги, на кінцях яких уже почали розпускатися білі квіти. Він стояв стійко, гордо. У чорних очах світилася мудрість, і було зрозуміло, що переді мною — стародавня істота, яка мешкала тут ще до всього живого.

У голові була лише одна думка — я зобов'язана його попередити, він має тікати. Але на ділі я не змогла вимовити й слова.

Зробивши один крок уперед, я зупинилася, перевіряючи, чи не втече він. Однак олень залишився на місці, і здавалося, ніби його зовсім не лякає моя присутність. Тож осмілівши, я зробила ще кілька кроків. Один. І ще один.

Зупинившись навпроти стародавнього створіння, мимоволі затамувала подих. Його шерсть здавалася гладкою, немов шовк, і м'якою, як пух.

Повільно, боячись злякати, я піднімаю руку.  І щойно мої пальці торкаються теплої шерсті, тілом різко проходить потік енергії, і я знову чую слова незнайомця:

— Ти належиш лісу, Рін Совера.

***

Розплющивши очі, тут же підскакую з ліжка. По обличчю стікають цівки поту, дихання збилося, немов я щойно прийшла з тренування.

Повертаю голову, щоб визирнути у вікно, і на свій подив помічаю, що сонце вже давно встало, і тепер так і норовить пробратися до мене в кімнату.

Провівши рукою по злегка вологому волоссю, вирішую піти вмитися холодною водою. Може вона допоможе мені прийти до тями після сьогоднішнього сну.

Щойно я закінчила ранкові процедури, у кімнату постукали, і, не чекаючи відповіді, Міра вбігає до мене, несучи в руках стопку білих фіранок.

— Ох! Пані ви прокинулися! — радісно пролепетала дівчина, і почала міняти мої фіранки.

— Довго я спала?

— Ох, ні, ні, ні. Ваші мати і батько самі тільки недавно спустилися, — Міра знову затараторила, як завжди робила, коли їй кортіло мені щось розповісти. — Ось тільки ваш батько вже поскакав і навіть не поснідав! Ви уявляєте!

Міра зацокала язиком, на що я тільки мляво кивнула головою.

Можливо, вчора йому так і не вдалося нічого знайти в лісі. Чи означає це, що тепер він зможе мені повірити?

— А що з Василісою і братом? — швидко переводжу тему, поки Міра не почала розпитувати мене про вчорашнє.

— Вона вже внизу, а ваш брат усе ще спить, — закінчивши з фіранками, дівчина розправила свій фартух і попрямувала до дверей. — На вас усі чекають.

Щойно за Мірою зачинилися двері, я втомлено видихнула. Голова страшенно боліла, а картинки сну все продовжували спливати в мене перед очима. А ще мене трохи лякала думка про те, що я можу застати внизу батька. Але Міра сказала, що він уже поїхав, а отже боятися мені нічого.

Випрямивши спину і кинувши останній погляд на себе в дзеркало, нарешті, виходжу з кімнати.

***

У їдальні зібралася вся сім'я, за винятком батька. Як і сказала Міра, він із самого ранку разом із Мегіром вирушив у ліс.

За сніданком стояла напружена атмосфера. Адріан весь час мовчав і майже нічого не їв. Брат мав пригнічений вигляд: русяве волосся недбало зібране в косу, очі опущені, і, судячи з усього, йому пристойно дісталося від батька за вчора. Вирішую після сніданку поговорити з ним, адже не вважаю, що у вчорашньому є хоча б частка його провини, та й не постраждав ніхто.

Мама пішла майже одразу ж після мого приходу. І оскільки Октавіана теж не було, я припустила, що вона попрямувала до нього.

Зайнявши місце поруч із Василісою, я взялася за їжу. Щоправда, після сьогоднішнього сну, мені шматок у горло не ліз, але я все одно змусила себе поїсти хоча б трохи, тому що одразу після сніданку в мене тренування з Трістаном.

Поки я колупала м'ясо в тарілці, ненароком поглядала на подругу. Василіса виглядала задумливо і понуро, як і всі інші. Але я впевнена, що вчорашня подія її теж сильно вразила.

Через деякий час їдальню покинув і брат, і ми залишилися наодинці.

— Ти як? — якомога ненав'язливо запитую я.

Василіса якийсь час сиділа мовчки, дивлячись у тарілку. І в момент, коли я вже подумала, що вона мені не відповість, дівчина подала голос:

— Що це було вчора? — голос Василіси здавався відстороненим, і я навіть трохи розгубилася, не розуміючи, чи це вона мені ставить запитання, або ж скоріше собі.

Усередині мене відбувалася боротьба: мені шалено хотілося поділитися з дівчиною тим, що я бачила, розповісти, як я зустріла цього монстра, що вже чула це виття, але щось мене зупиняло. Я боялася її реакції. Навіть після вчорашнього. Василіса, як і всі інші в домі, не вірить у казки чи легенди, вважаючи це все лише вигадками старих, яким нема чим зайнятися.

Тому я боляче прикушую язик, борючись зі своїм бажанням усе їй розповісти.