Частина 10

Як я і припускала, уже всі зібралися в їдальні. Усі, крім батька. І як би я себе не переконувала, що мене це нітрохи не зачепило, всередині я все ж відчувала образу.

— Адже ми йдемо в місто? — Октавіан заплескав у долоні і з надією в очах подивився на маму.

— Обов'язково, милий, — мама, як завжди, обдарувала його теплою посмішкою. — Тільки для початку всі мають поснідати.

Октавіан лише усміхнувся ще ширше і, зірвавшись із місця, побіг за стіл.

Від Адріана я отримала зім'яте привітання і кілька ляпасів по спині. Але я знала, що братові завжди було складно виявляти свої почуття, тому це більше розсмішило мене, ніж засмутило. Але я від щирого серця подякувала йому, і він полегшено видихнув, причому настільки голосно, що сміятися почала навіть мама.

Від Василини я отримала куди приємніше привітання. Дівчина обійняла мене і сказала, що в кімнаті на мене чекає від неї подарунок. Я тільки здивовано глянула на неї, на що подруга лише коротко посміхнулася і пішла слідом за братом. Я так і залишилася стояти і проводжати її здивованим поглядом. Останнім часом Василіса дуже змінилася. Вона стала більш... ніжною, я б навіть сказала жіночною. Треба буде розпитати Міру. Вже хто-хто, а вона точно має щось знати.

З моїх думок мене вивів легкий дотик руки мами.

— Вітаю, рідна, — її голос теплий, наче літній вітер, а усмішка яскрава й лагідна, як сонце.

І щойно я зазираю в її очі, в яких стільки любові й турботи, уся моя образа й злість, що я тримала в собі на неї, згасла.

— Спасибі, — я лише коротко посміхнулася й опустила голову.

— Хочу дещо тобі віддати.

Я тут же підняла голову, і стала уважно стежити за тим, як мама відчіплює від пояса невеликий білий шовковий мішечок, який завжди носила із собою. Пам'ятаю в дитинстві, я завжди запитувала, що ж там лежить, і чому вона ніколи його не знімає. На що мама лише посміхалася і казала, що це її оберіг. Але мушу зізнатися, що бажання дізнатися, що ж там лежить, не покинуло мене, навіть коли я подорослішала.

На мій подив жінка дістала скромну підвіску. Спочатку я не могла зрозуміти, що за кулон висить на звичайному шматочку тоненької мотузки, але коли мама повністю дістала прикрасу з мішечка, я мимоволі відкрила рот від подиву.

Попри те, що з першого погляду здавалося, ніби це стара підвіска, кулон, що висів на ній, випромінював із себе невидиму силу. Він був виготовлений зі срібла у формі півмісяця. Я вже бачила схожу прикрасу й одразу впізнала її — лунниця[1]. Судячи з того, що срібло злегка потемніло, цій прикрасі вже багато років. Особливим її робив невеликий камінь, вставлений посередині. Він був насиченого блакитного, як літнє небо, кольору.

Мама тепло посміхнулася, коли побачила моє захоплене обличчя, і, обійшовши, відкинула моє волосся і застебнула на мені підвіску.

Щойно холодний кулон торкнувся моєї шкіри, я відчула дивний потік енергії. Однак це сталося лише на секунду, і я навіть не впевнена, що це було.

Обійшовши мене і знову ставши навпроти, обличчя матері раптом стало серйозним.

— Я завжди захищатиму тебе, обіцяю, — її очі бігали по моєму обличчю, наче вона хотіла запам'ятати кожен сантиметр, ніби вперше бачила мене. Однією рукою вона ніжно гладила мене по розпущеному волоссю, а другу поклала мені на щоку.

— Від чого? — запитання саме зірвалося з моїх губ, от тільки мама так і продовжила стояти, вдивляючись у моє обличчя.

А потім вона легенько хитнула головою, ніби прокидаючись від сну, і взявши мене під руку, повела за собою в бік їдальні, звідки вже можна було почути, як брати сваряться за шматок пирога. Від цих звуків, на моєму обличчі з'явилася посмішка.

Сніданок напрочуд пройшов спокійно (якщо не зважати на те, як Адріан і Октавіан постійно сперечалися через останній шматок, а Василіса вперто вдавала, ніби нічого не помічає, але коли Адріан з'їв останній пиріжок із яблуком, вона не витримала і добряче стукнула його). Але як би я не старалася, мій погляд завжди ненароком падав у бік мами. Вона сиділа на своєму звичному місці, праворуч від місця, де зазвичай сидить батько — на чолі столу. Вона виглядала щасливою, проте її слова луною лунали в моїй голові, не даючи толком зосередитися.

"Я завжди захищатиму тебе, обіцяю."

Якраз коли ми всі закінчили з їжею, на порозі з'явився Трістан з Рісом. Учитель щось захоплено розповідав Рісу, на що той лише коротко кивав, але на його губах все ж грала легка посмішка.

Помітивши нас, Трістан тут же чемно вклонився моїй матері, на що вона лише посміялася і тепло обійняла його, розпитуючи про батька. І привітавши Ріса, вона посміхнулася і, затримавшись зі мною поглядом довше, ніж зазвичай, зникла на другому поверсі.

— Ну, що? Готові веселитися? — дзвінкий голос Трістана вивів мене з думок, змушуючи повернутися до нього обличчям.

— Так! Так! — Октавіан почав бігати навколо хлопців, що викликало в усіх лише посмішки.

І ми всі дружно вирушили в бік міста.

***

Ще не доходячи до самого міста, ми вже могли почути голоси і крики людей, веселу музику і запахи вуличної їжі.

— Свій подарунок отримаєш увечері.

Низький і трохи хрипкий голос Ріса пролунав просто біля мого вуха.

— Що? — я різко сіпнулася, ніби мене ошпарили окропом.

Але Ріс лише м'яко розсміявся від моєї реакції.

— Ти ж не думала, що я міг залишити тебе без подарунка на твій день народження? — хлопець огинає мене і тепер іде спиною вперед, дивлячись мені просто в очі.

І тут я помітила, що ми досить сильно відстали від інших.

Не знаю чому, але після нашої ранкової прогулянки, мені стало надто ніяково спілкуватися з ним. Якщо так подумати, то в мене не повинно бути проблем у спілкуванні з молодими людьми. У мене є старший брат, та й я з самого дитинства знаходжусь у товаристві мисливців, більшість з яких дорослі чоловіки. Однак Ріс поводиться зі мною не так, як усі інші. Він занадто багато уваги проявляє до мене. Приємної уваги. Хлопець дивиться на мене не так, як інші — не як на друга чи соратника, а як на дівчину... І це ще більше вибиває мене з колії. А може мені це все просто здається.