Частина 8

Йти на сніданок не було жодного бажання, тому до обіду я просиділа у своїй кімнаті, перегортаючи книжки, в яких трохи розповідалося про чорного оленя.

Я мусила себе чимось зайняти, бо інакше в голові спливає образ матері, і сьогоднішній ранок. Вона явно щось приховувала, і це не давало мені спокою.

Уже вкотре струшую головою, відганяючи від себе зайві думки і намагаюся зосередитися на словах у книзі. Але як би я не старалася, не можу виявити нічого нового. Мені б дуже хотілося знайти підтвердження словам Старої Суїр, проте крім загальної інформації, нічого корисного я відшукати не змогла.

Надвечір до мене в кімнату (знову без стуку) зайшла Міра. Дівчина, за своїм звичаєм, була в піднесеному настрої, тому на мене одразу ж вилили потік пліток. І щоб вона, нарешті, відчепилася від мене, я погоджуюся спуститися в їдальню, де вже подали вечерю. Від Міри я дізналася, що батько вирішив не спускатися, вони з моїм братом, Мегіром і Рісом вирушили в місто. І яке ж було моє здивування, коли я дізналася, що мама так і не повернулася.

Але коли ми спустилися вниз, двері різко відчиняються, і в будинок входить моя мама. Замість звичної посмішки, на її прекрасному обличчі був вираз гніву. Вона була роздратована, і помітила мене, тільки коли я зробила крок їй на зустріч. У цей момент на її обличчі розтягнулася посмішка, але ось її очі все ще видавали злість.

— Мила! — вона розкриває руки, і ніжно обіймає мене. — Ідеш на вечерю?

Мені шалено хотілося просто тут запитати, якого біса вона поїхала, і повернулася тільки під вечір, де вона була, і що взагалі відбувається. Але замість цього, я видавлюю із себе посмішку і киваю.

— Добре, — погладивши мене по руках, вона повертається до Міри. — Я сьогодні пропущу вечерю. Попроси Симону занести мені їжу трохи пізніше.

— Як забажаєте, пані, — Міра незграбно виконує книксен, немов перебуває в палаці, хоча крім неї більше ніхто цього не робить. Виглядає це страшенно безглуздо і смішно, але їй так подобається ідея, що колись вона потрапить до столиці, а там і до палацу, що ні в кого з нас не вистачає духу їй дорікнути за це.

Мама підтискає губи, намагаючись стримати сміх, та й я сама щоразу ледве стримуюся, щоб не захохотіти на весь будинок.

— Спасибі, — мама з посмішкою киває, і трохи стиснувши мої руки, прямує нагору.

Увесь цей час Міра стояла в дивній позі, яка аж ніяк не була схожа на кніксен, який роблять принцеси, але я теж не рухалася з місця, проводжаючи поглядом тендітну фігуру матері.

І тільки коли вона зникла на другому поверсі, Міра випрямляється, зітхнувши при цьому настільки голосно, що впевнена, чув увесь будинок. З мене виривається смішок, і, хитаючи головою, я прямую до їдальні.

У їдальні було порожньо, але стіл накрили, як і завжди. Я оглядаю зал порожнім поглядом і намагаюся згадати момент, коли все почало руйнуватися. Адже раніше, щовечора, не зважаючи ні на що, ми завжди збиралися нашою великою родиною. І саме в ці моменти батько згадував, що він не тільки мисливець, а ще й чоловік і батько. Ми з братом завжди сперечалися за останній шматок пирога з м'ясом, і поки між нами відбувалася боротьба, цей шматок опинявся на тарілці у Василини. А потім ми починали сперечатися вже втрьох. Октавіан завжди голосно сміявся, бо він єдиний у нашій сім'ї, хто більше любить солодкі пироги.

А зараз я стою сама в порожній і тихій їдальні, де колись лунав сміх. Апетит одразу пропадає, але я все одно змушую себе їсти, адже мені потрібні сили на тренуваннях.

Не бажаючи перебувати тут довго на самоті, беру з собою кілька шматків пирога і швидко тікаю до своєї кімнати. Щойно я піднімаюся на другий поверх, одразу ж застигаю на місці. Бажання піти в кімнату матері заволоділо мною, тому я якомога тихіше підкрадаюся до дверей її спальні, і застигаю, коли бачу тьмяне світло, що просочується з-за дверей. Вона не спить.

Не знаю, скільки точно минуло часу, але щойно чую сміх і гучні голоси, які лунають знизу, одразу ж тікаю до себе.

Зайшовши в кімнату, я поспішно прикриваю двері й спираюся на них спиною. З усього шуму, можу чітко розрізнити голос батька. Він сміється, жартує, а я ловлю себе на думці, що смутно пам'ятаю його усміхнене обличчя. Усе, що зараз спадає мені на думку, це його зсунуті до перенісся брови і владний холодний погляд. Чекаю моменту, коли звуки вщухають, і тільки тоді видихаю і знову прямую до столу, де безладно лежать кілька розкритих книжок, фоліантів і списаних пергаментів. Не переставляю, як я буду все це відносити назад до бібліотеки.

Раптовий стукіт у вікно, змушує мене здригнутися, через що я зачіпаю рукою великий том фоліанта, і він із глухим звуком приземляється на дерев'яну підлогу.

Мимоволі затримую дихання і прикриваю очі, молячи всіх богів, щоб на цей шум не збігся весь будинок. Але простоявши так кілька хвилин і переконавшись, що в будинку стоїть тиша, мене огортає злість. Хто б не був той жартівник, я мала намір висловити все, що думала просто в його мерзенне обличчя. Якого ж було моє здивування, коли під своїм вікном я знову побачила постать друга. Одар щось невиразно прокричав, а потім вправно видерся по невеликих відступах і вже за кілька секунд був у моїй кімнаті.

— Що ти тут робиш? — нервово запитую я, поки визираю у вікно, перевіряючи, щоб там нікого не було. І тільки впевнившись, що на вулиці нікого, поспішно зачиняю його.

— Якби ти зі мною нормально поговорила, мені б не довелося лізти в твоє вікно, — Одар знизує плечима і проходить углиб кімнати, уважно оглядаючи її, наче бачить уперше.

— Тобто це я винна? — злість змінюється роздратуванням, і мені хочеться просто виштовхати його назад через це саме вікно. — І взагалі, тебе батьки не вчили, що прокрадатися до молодих дівчат у кімнату — це непристойно?

— Вчили. А ти тут до чого? — друг повертається до мене обличчям, і його губи розтягуються в солодкуватій усмішці.

— Цікаво, коли ти говориш, то взагалі думаєш, чи просто пливеш у підсвідомості? — проходжу повз хлопця і спеціально зачіпаю його плечем, на що отримую лише сміх.