Частина 4

Чорний олень. Найдавніша істота, яка колись існувала на нашій землі. Кажуть, що чим старший олень, тим більше його роги схожі на гілки, і щойно олень гине, то перетворюється на прекрасне дерево, а його квіти мають білосніжне забарвлення. Щоправда опісля дерево цвіте один раз на рік і лише добу.

Кажуть, що вбити чорного оленя — приректи на смерть не тільки себе, а й свій рід. А ще ходять чутки, що щойно ти роздобудеш шматок рогу оленя, то отримаєш владу — не тільки над світом живих людей, а й над світом духів.

Однак це все казки та легенди. Чорного оленя ніхто ніколи не бачив. Але те, наскільки впевненим виглядає батько, не просто лякає мене. Мені здається, я дивлюся на незнайому мені людину.

Нарешті роблю зітхання, яке боляче ріже горло. Так само дивлюся на свого батька, не в змозі відірвати очей. На його обличчі застигла широка усмішка. Усі гості по черзі підходять до нього. Хтось висловлює захоплення, а хтось не стримує себе в лайливих словах.

— Акаміре, — справа доноситься голос матері. Я повільно, і навіть з якимось переляком повертаюся в її бік.

Скільки себе пам'ятаю, я ніколи не бачила маму в гніві, навіть коли я робила дурниці, або збігала з тренувань. Вона ніколи не злилася і не лаяла мене. Та що вже там, я навіть не пам'ятаю, щоб вона хоч колись підвищувала тон. Однак зараз, її теплий і ніжний голос перетворився на палючий лід. Жінка стоїть прямо, її темне, як у мене волосся, розпущене і спадає струменями на її тендітній спині. На ній біла сукня, рукави якої розшиті бісером. Її гарне обличчя затьмарив вираз гніву і злості. Брови жінки зведені до перенісся, а зелені очі набули кольору темного смарагду.

І судячи зі здивованого виразу батька, можу сказати, що він теж шокований і навіть збентежений.

Батько щось говорить їй у відповідь, проте я не чую, що він каже. У мені починає рости, немов маленький паросток, злість, обурення і навіть лють. Я завжди думала, що батько займається полюванням тільки щоб прогодувати нас і народ у місті. Точніше він так завжди говорив мамі. Я хотіла вірити його словам, проте з кожним роком, як я дорослішаю, мені ставало все складніше. Щойно мова заходила про полювання, в його очах загорявся вогник, якого раніше не було. Полювання для нього перестало бути просто способом виживання, тепер полювання — немов гра, азарт, те, де він може відчувати владу. Я була сліпа й дурна, коли думала, що його турбує тільки наше благополуччя. Усе, що йому було потрібно і тоді, і зараз — це відчувати перевагу, відчувати владу.

І перш ніж обміркувати все, що я хочу сказати, слова самі зриваються з моїх вуст.

— Ні, — я сказала це не дуже голосно, проте мене все одно почули всі.

У їдальні повисла гробова тиша, і коли я підводжуся на ноги, дерев'яний стілець із противним скрипом падає на підлогу. Я повертаю голову в бік батька і зустрічаюся з його поглядом. Поглядом, якого завжди боялася до тремтіння в колінах. Але не зараз. Зараз я відчуваю лише злість.

— Рін, люба, прошу сядь, — голос матері знову пом'якшується, коли вона вимовляє моє ім'я. Але я не чую її, відходжу від столу і виходжу в центр, стаючи прямо навпроти батька.

— Що ти зараз сказала? — у голосі батька чути нотки гніву й роздратування, але він не кричить.

— Я сказала, ні, — рівним голосом повторюю я. — Допустивши мене на іспит, ти хотів показати, наскільки я нікчемна і слабка. Добре. Я це приймаю. Однак... — слова застряють у мене в горлі, і від злості, що вирує в мені, стає важко дихати. — Убивство чорного оленя... Що? Не вистачає влади? Тобі мало?

Мій крик луною відлітає від стін їдальні. До болю стискаю кулаки й закушую щоку.

— Рін, прошу... — я не помітила, як мама підійшла до мене. Її легка рука акуратно торкається мого плеча, але я різко відкидаю її і продовжую дивитися в очі батькові.

Усе чекаю, що він стане виправдовувати себе, скаже хоч щось. Але він мовчить.

— Що тобі ще потрібно? — голос зривається, і я починаю задкувати назад. — У тебе є все. Дружина, яка любить тебе, діти, будинок. Чого тобі не вистачає? Хочеться ще більше? Що тобі ще потрібно!?

Батько все мовчить, і я вже не можу розгледіти його обличчя, бо очі застилає серпанок від сліз.

— Ти не розумієш. Я роблю це ТІЛЬКИ, щоб захистити тебе і сім'ю. Не смій говорити зі мною в такому тоні. І я зараз дуже сильно розчарований у тобі, — його голос звучить рівно, спокійно.

А мене немов облили крижаною водою.

"Я роблю це ТІЛЬКИ, щоб захистити тебе і сім'ю."

"І я зараз дуже сильно розчарований у тобі."

Що? Розчарований?

— Твої істерики не допоможуть. Я прийняв рішення, і змінювати його через твої забаганки не маю наміру.

Батько складає руки за спиною і скелею насувається на мене. Він стає впритул до мене, і нахилившись ближче до мого обличчя, промовив:

— Ти братимеш участь в іспиті. Це для твого ж блага. І ти дійдеш до кінця, інакше... — він робить невелику паузу, а потім переходить на пошепки — у мене більше не буде дочки.

— Ти мені огидний, — випльовую йому практично в обличчя.

І тут відбувається те, чого я ніяк не очікувала. Батько дає мені ляпаса. Не сильно, на тренуваннях мені діставалося куди болючіше. Однак чомусь саме зараз, я відчувала біль, набагато сильніший, ніж від синців і порізів.

— Не смій так говорити зі мною, — нарешті в його голосі чути хоч якісь емоції. — Ти моя донька, і ти підеш на іспит. На цьому все.

— Акаміре! — голос матері зривається, від чого батько злегка здригається. Я не бачу її обличчя, але в момент, коли батько обертається, щоб подивитися на свою дружину, на його обличчі прослизає біль і навіть вина.

Але я лише з усією силою штовхаю його в груди, відштовхуючи від себе, і вибігаю на вулицю.

***

З гучним звуком відчиняю головні двері й вилітаю на вулицю так швидко, що випадково налітаю на Ігната, який, мабуть, повертався зі стаєнь.