Частина 3

Поки йду протоптаною дорогою в бік хатини, кілька разів спотикаюся і мало не падаю. А все тому, що я практично не дивлюся під ноги. Я весь час намагаюся вигледіти хатину, щоб точно її не пропустити. Єдине на що я звертаю увагу, то це на те, що небо вже поступово починає забарвлюватися в червоні та помаранчеві кольори, немов стигла груша. Тому вирішую прискоритися.

І на моє щастя довго йти не доводиться. Практично на початку лісової гущавини я помічаю непримітний дерев'яний будиночок. Він добре прихований за товстими кронами ялинок. На секунду зупиняюся і озираюся навкруги. Не знаю навіщо, але після сьогоднішнього ранку, думаю, ця звичка залишиться зі мною надовго.

Уважно оглядаю хатину, але у вікнах не горить світло, та й узагалі не схоже, що в цьому будинку може хтось жити. Мене починає огортати сумніви, що жінка взагалі перебуває вдома. Але щойно я піднімаю руку, щоб постукати в старі дерев'яні двері, вони з неприємним скрипом відчиняються і на порозі з'являється жінка.

Жінка, оглянувши мене з ніг до голови пильним поглядом, відступила і мотнула головою, пропускаючи всередину.

— Заходь, — її голос був занадто низьким і трохи з хрипотою. — Хутчіш!

Останнє слово вона проричала мені в обличчя, наче дикий звір, і я вирішила не злити її ще більше, тож сильніше притискаю згорток до грудей і заходжу всередину.

Щойно я опиняюся в темному й затхлому приміщенні хатини, чую, як двері за мною з гучним звуком зачиняються, і спиною проходить холодок.

Жінка, немов не помічаючи мене, проходить углиб до печі, і починає помішувати дрова.

І поки вона не звертає на мене уваги, вирішую роздивитися все навколо. На мій подив хатина всередині виявилася трохи більшою, ніж мені здалося зовні. Ліворуч від дверей розташувалася величезних розмірів піч, і тільки завдяки їй всередині тепло. Посередині стоїть невеликий квадратний стіл, а навпроти — старе обвітшале ліжко. Усі вікна вкриті столітнім пилом і сажею, тож зі світла тут лише кілька свічок, що стоять на невеликих дерев'яних полицях на кожній стіні.

Але потім, вона різко повертає голову в мій бік, та так, що я злякалася, як би вона собі шию не звернула. В її темних очах відбивається маленьке полум'я від свічки. Повністю сиве волосся туго зв'язане ззаду, на її тендітному й змарнілому тілі вдягнена проста сукня на шнурівці, і я б сказала, що це радше нічна сорочка, ніж сукня. Зверху плечі вкриває чорна, злегка протерта хустка. З-під неї визирають тонкі кістляві руки. І я зі здивуванням відзначаю, що в неї надзвичайно довгі, і навіть не дивлячись на худорлявість, граціозні кисті рук.

Вона хмурить брови, і, не зводячи з мене пильного погляду, прямує в бік столу. З гучним кректанням сідає на один зі стільців, і головою вказує на ще один і єдиний стілець навпроти. Я нервово ковтаю, але вирішую робити так, як вона мені каже.

Ми ще кілька хвилин сидимо мовчки, поки Стара Суїр уважно роздивляється кожен сантиметр мого обличчя. І вже коли я зібралася починати розмову, жінка подає голос:

— І що ж донька відомого мисливця Совера робить тут? — прохрипівши запитання, жінка спирається на спинку і складає руки на грудях.

— Ви знаєте, хто я? — не приховуючи свого здивування, запитую я.

— Звичайно, я знаю тебе, Рін Совера, — Суїр робить невелику паузу, а потім продовжує. — Про тебе ходять чутки.

О, ну так! Як я могла забути!

— І ви вірите всім чуткам? — не приховуючи свого роздратування, повторюю позу своєї співрозмовниці.

— Ні, — хмикнувши, жінка хитає головою. — Що мені молва? Хто хоче, той і судить. І я як ніхто інший знаю, як прості слова, кинуті кимось жартома, можуть зруйнувати твоє життя і перетворити на того, ким ти ніколи не хотів бути.

Після недовгої паузи, Суїр знову подає голос:

— То навіщо ж ти прийшла до мене, маленька Рін? — на обличчі жінки з'являється ледве помітна усмішка.

Кілька секунд, я з нерозумінням дивлюся на неї, а потім різко смикаюся, так що навіть Стара Суїр злегка напружилася. Відриваю від грудей згорток, і простягаю жінці, сподіваючись, що нічого не розчавила.

— Це від Сарата.

При згадці пекаря на обличчі жінки з'являється ледь помітна посмішка, але вона швидко зникає, і різко вихопивши згорток, кладе його на стіл.

— Він хороша людина. Єдиний, хто не відвернувся від мене, — затримавши погляд на згортку, вона знову повертається до мене. — Передай мою подяку йому.

Я лише мовчки кивнула, і в хатині знову повисла тиша. Я сиділа і нервово м'яла краї свого каптана, не знаючи, як почати розмову.

"Я тут чула, ви чудовиськ бачите. Так от, тепер я у вашій команді!"

Маячня. Вона так мене точно вижене і навіть слухати не стане.

І немов прочитавши мої думки, Суїр нахиляється до мене і, схиливши голову набік, низьким голосом запитує:

— Ти ж не тільки за цим прийшла до мене, маленька Рін?

Я, нарешті, піднімаю голову і зустрічаюся з нею поглядом. І не дивлячись на вже злегка затускнілі від старості очі, мені здається, немов вона може читати мої думки.

Так і не придумавши відповідних слів, мовчки киваю і дістаю свій малюнок. Трохи тремтячими руками розгортаю його і кладу на стіл перед Старою Суїр.

Через темряву в приміщенні їй потрібно кілька хвилин, щоб добре розгледіти чорну фігуру на малюнку. І потім її обличчя вмить змінюється — вона блідне, а в очах з'являється страх. Вона хапає своїми кістлявими пальцями мій малюнок і підносить ближче до обличчя.

Від її байдужості не залишилося й сліду. Жінка тремтить, її очі розширилися від страху, а дихання стало переривчастим. І тут вона різко піднімає голову і, підскочивши зі стільця, накидається на мене.

Її довгі нігті боляче впиваються мені в шкіру, навіть незважаючи на те, що на мені каптан і сорочка.

— Ти... ти хто така? — прошипіла мені в обличчя жінка, і ще сильніше стиснула мої плечі.

Незважаючи на дикий страх, у мені почала запалюватися надія на те, що Суїр зможе мені допомогти. Її повні болю і страху очі бігали по моєму обличчю, мабуть, вона хотіла зрозуміти, чи не брешу я.