Частина 1

Підхоплюся з ліжка ще до світанку. Намагаюся рухатися якомога тихіше, щоб ніхто не дізнався, що я вже прокинулася. За вікном небо вже починає потроху забарвлюватися в помаранчевий колір, проте над лісом усе ще лежить густий туман.

Швидко прямую до скрині й вивуджую звідти свої улюблені чорні штани, які я зазвичай використовую для верхової їзди, чорну сорочку на шнурівці й зверху накидаю чорний кафтан, розшитий золотими нитками. Волосся вже звичними для мене рухами заплітаю у вільну косу, і підв'язую червоною стрічкою. І тільки після цього помічаю, що пропустила кілька пасом, але вирішую залишити їх так, бо часу переплітати — немає.

Сьогодні один із рідкісних днів, коли в мене випала нагода покататися верхи на Верноні. Вернон — мій кінь, і, на жаль, я не можу кататися на ньому, коли мені заманеться, навіть незважаючи на те, що мені виповнилося сімнадцять, а вже за тиждень буде вісімнадцять.

День, коли я вперше побачила його, яскраво врізався в мою пам'ять.

Вернона нам привезли в подарунок від короля нашої країни — Перун, за вірну службу мого батька. І єдине, що мені вдалося дізнатися, це те, що раніше він належав одному з принців ворожої країни — принцу Королівства Тхала. Після того, як війна закінчилася, кінь дістався нашому королю, а той передав його у володіння моєму батькові.

Того дня я прямувала до міста зі своєю подругою Василиною. Там мав бути щорічний ярмарок, який завжди відбувається напередодні Різдва. Тоді я й побачила його. Коня, у прямому сенсі слова, волокли в бік стаєнь. Дике кінське іржання голосно пронизувало ранкову тишу. Одного конюха він навіть брязнув задніми копитами і зламав йому пару ребер і ніс. Вернон удвічі більший за всіх коней, що в нас є. Його грація, сила і неймовірна тяга до свободи змусили мене зупинитися і в заціпенінні дивитися, як п'ятеро здорових чоловіків намагалися його втихомирити.

Я прекрасно чула, як подруга кликала мене, кажучи, що зараз набіжить купа народу, і ми не зможемо купити її улюблене пісочне печиво у вигляді звіряток. Але я так і не змогла зрушити з місця. Ведена невідомою мені силою, я попрямувала прямо в його бік. Немов відчувши моє наближення, кінь завмер і уважно стежив за кожним моїм рухом. Але не рухався з місця, коли я підійшла впритул до нього. І навіть у момент, коли опустила руку на його шию, і притулилася своїм чолом до його морди. Заплющивши очі, я лише чула його сильне дихання, але він більше не брикався і не чинив опору. Я ніжно погладжувала його морду, і відчувала, як м'язи на його шиї розслабляються.

Коли я, нарешті, відійшла від коня, то помітила, що тепер усі приголомшено дивляться в мій бік. У декого в очах читалося здивування і певна повага, решта ж витріщалися на мене з насторогою і навіть зі страхом. І з того дня містом почали ходити чутки, ніби я відьма, або взагалі заклинателька тварин.

Сказати, що мені тоді влетіло від батька, не сказати нічого. Він був у люті. Хоч батько понад усе й цінує хоробрість у людях, але коли справа стосується його єдиної доньки, іноді він забуває навіть свої принципи. Однак після цього я приблизно місяць бігала за ним по п'ятах, просячи віддати цього коня мені. Зрештою батько здався, і на п'ятнадцятий день народження знехотя, але все ж подарував мені його. Але дозволив кататися на ньому тільки в околицях нашого будинку, на спеціально огородженій території для тренувань, і тільки в присутності Ігната — головного конюха.

Однак я відчувала, що Вернон терпіти не може просто накочувати кола. Йому, як і мені, потрібна була свобода, відчути холодний вітер на обличчі, від якого щипає ніс і щоки.

Тому ось уже майже два роки я виловлюю моменти, коли батько з братом і ще кількома старими друзями виїжджають на полювання. Зазвичай це відбувається не частіше, ніж кілька разів на тиждень, щоб запастися їжею, і завжди на світанку. Спочатку мені було шалено складно вставати, коли навіть сонце ще не зійшло, але зараз я мало не вистрибую з ліжка.

Підходжу до дверей і притуляюся до них вухом. У коридорі тиша, а значить батько і брат уже на стайнях. Відчиняю двері й тихо просочуюся в коридор. Тут темно, мабуть, наша прислуга або спить, або вже на кухні готує сніданок. Крадуся шкарпетками в бік запасних сходів, що ведуть прямо в стайні. Однак дошки, з яких вони зроблені, вже трохи прогнили, і тому вони скрипіли від найменшого шурхоту чи протягу. Саме тут я завжди витрачаю найбільше часу, бо одразу під сходами знаходиться кухня, і я впевнена, що там уже повно народу.

Опинившись на першому поверсі і неабияк спітнівши, прямую в бік комори, щоб прихопити звідти кілька яблук для Вернона і кілька пиріжків для себе. На моє щастя, я не зустріла Симону — вона головна з усіх слуг, і ця жінка лякає мене до чортиків. У Симони занадто грубі, я б навіть сказала чоловічі риси обличчя, її світле, вкрите сивиною волосся завжди туго зв'язане в косу, на голові зав'язана хустка з вишитими червоними квітами. Її темні орлині очі завжди уважно дивляться за тобою, помічаючи кожну помилку. Вона до смішного маленького зросту, а її чоловік — Сарат, навпаки, аж надто високий. Однак, не дивлячись на його іноді лякаючий вигляд, він дуже добрий і усміхнений чоловік. Мені здається, я ще ніколи не зустрічала людини з такою світлою і щирою посмішкою, як у нього. І на відміну від доброї половини чоловіків у нашому місті — Лесьяр, він не займається полюванням. Сарат тримає пекарню на головній площі, і вона вважається однією з найкращих у всьому королівстві.

Набравши повну сумку їжі, швидко, але так само тихо, прямую в бік маленьких дерев'яних дверей. Весь шлях до стаєнь я вже знаю напам'ять, і впевнена, що змогла б до неї дістатися навіть із заплющеними очима. Зараз мені просто потрібно тихо прослизнути на вулицю, повернути ліворуч і пройти вздовж ялинок, які ростуть навколо нашого будинку, тим самим роблячи чудову живу заслону від чужих очей.

Уже підходячи до стаєнь, які займають добру частину території нашого будинку, і складаються з двох величезних дерев'яних амбарів, я зупиняюся.